Подружжя Тетяни та Володимира Сведличенків — переселенці. Понад 20 років родина мешкала у Білопіллі, за 10 кілометрів від кордону з РФ. Там, у власному будинку, тримали господарство та обробляли землю. 5 травня, коли посилились обстріли російських військ, родині довелося залишити домівку і виїхати до більш безпечного місця. Наразі мешкають у родичів у Сумах. Свою історію розповіли кореспондентам Суспільного.

“Я не вірю в те, що не повернусь додому. Я не вірю в те, що я не побачу свого дому. Якби в мене запитали, що таке евакуація, я б сказала — це біль, смуток, жах. В моєму житті, в житті моєї родини — це велика пауза”, — говорить Тетяна Сведличенко.

Переселенка Тетяна Сведличенко ділиться спогадами про життя у прикордонному Білопіллі: “Жили мирно, щасливо. Свої сімейні були турботи, радощі. Планували. І потім нас застала війна. Ховалися, як могли. Було дуже важко, магазини всі були зачинені. Чоловіку доводилось ходити, де випікали хліб. Давали по 2 буханки хліба. Одну буханочку ми з’їдали сім’єю, нас було шестеро, а другу я різала на сухарики. До цього часу в мене зберігається наволочка з сухарями”.

"Евакуація — це біль, смуток, жах": через що довелося пройти переселенцям з Білопілля

Тоді, говорить пані Тетяна, дітей та внуків довелося вивезти до більш безпечного місця: “Ми з чоловіком вирішили, що нікуди не поїдемо. Ми налагодили свій домашній побут, почали садити город. Мали гарну теплицю. Вже почали в ній квітнути огірки та рости. Господарство якесь у нас було”.

За словами Тетяни, думали перечекати війну вдома, але, коли обстріли стали нестерпними, наважилися виїжджати.

“Коли бігав чоловік, а я думала, чи взяти якусь одежину, чи кофтину, я боялась зустрітися з ним поглядом, бо в нього також від сліз були мокрі очі. Ми боялися глянути одне одному в очі. Куди і як, ми не знали, але це було буквально 2 години. Коли ти бігаєш і не знаєш, чи курям насипати, ще й 4 коти приблудились. Чи теплицю відкрити… Чи повернемося ми сюди? Почали виїжджати з двору, над нами висить дрон. Зайшли в хату, пересиділи, потім рушили. Все наше життя вклалося в одну автівку”, — згадує жінка.

“5 травня було страшно, і ми вирішили поїхати куди-небудь. Вибухи були, почали літати КАБи, практично обложили Білопілля. І після того, як ми виїхали, воно не вщухало. Дуже шкода було все кинути. Зараз, коли трохи затихне, відволікаєшся, а потім знову воно все повертається і знову згадуєш, що все кинуте там, залишене. Це жах, це просто жах”, — розповідає Володимир Сведличенко.

“Господь дав нам доїхати до Сум, і вирішили зупинитися в Сумах у сестри. Залишилось нещасних 13 курочок, у мене за них душа болить. Я висипала мішки з зерном, куди змогла, і поїхала. І в цей час ще приблудилися 4 коти чужих. Люди повтікали, поїхали, але їх шкода, і вони ходять за тобою. І сусідку шкода, яка не може кинути свій будинок і боїться покинути своїх котів. Боїться кинути свої квіти одинока жінка. Кажуть: «Тримайтеся». А за що триматися? За ті соцмережі, що кажуть, буде наша Білопільщина у сірій зоні чи не буде? Там зосталося все наше життя”, — ділиться Тетяна.

Попри все, говорить переселенка, для її родини найголовніше зараз — це тиша і спокій: “Мріємо про мир. Я розумію, що в людей є гірше, ніж у нас життя. Я співчуваю всім матерям, батькам за таку біду, яку нам принесла оця війна. І, дай Боже, щоб всі ми жили під мирним небом”.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ

Поділитися в соціальних мережах