“Моє призначення — це люди”. Історія сумської волонтерки Ксенії Гриник
Ксенія Гриник займається волонтерством близько 7 років. За цей час надавала допомогу дітям-сиротам, самотнім людям похилого віку, безхатченкам, а іноді і тим, хто просто звертався за допомогою. У лютому 2022 року стала однією з засновниць Першого гуманітарного штабу у Сумах.
Жінка говорить, волонтерство зобов’язує, а іноді заради допомоги іншим доводиться нехтувати і власними планами та бажаннями. Проте, допомагати людям — було мрією Ксенії, тому бачить у цьому своє покликання. Про те, як змінило її життя повномасштабне вторгнення та про що мріє — розповіла Суспільному.
“Прийшли у дитячий будинок і залишилася там на 7 років”
Я себе позиціоную, як дівчина мрії. Бо більшість моїх мрій серцем здійснювались. Після народження другої дитини у мене був запит у всесвіт — займатися улюбленою справою. На той час я була аніматором, ведучою дитячих свят, і вже з двома дітьми я не могла продовжувати цю діяльність. Але мала велике бажання спілкуватися з дітьми. І подумала, що це можуть бути діти-сироти, діти з інтернатних закладів. Я написала одному хлопцю, який відвідував такі заклади: “візьми мене одного разу з собою”. І от ми поїхали у будинок дитини. Це був невеликий візит, я думаю, там моя допомога і не треба була, але я залишилася там на 7 років. Дізналася про потреби закладу і постійно допомагала та відвідувала дітей.
Я розуміла, що я одна, а дітей багато. Стикнулася з тим, що вони називали мене мамою, раділи. Емоції були двоякі: і радість і сум одночасно. І я вирішила розділити це з людьми, щоб цю радість і смуток могли відчути сумʼяни, які також дотичні до дітей, і ми почали ходити міні групами 30-40 чоловік кожну суботу у дитячий будинлок. І це було дуже відповідально, бо діти нас чекали і люди знали, що вони не можуть не прийти.
Отак і розпочали свою волонтерську справу, не називаючи себе ніяк. Просто група ініціативна, яку я очолила. Збирали речі, солодощі, проводили свята дітям. Вже потім моя діяльність перейшла на родини, в яких діти з неблагополучних сімей, неповних сімей. Діти, які проживали в області і потребували якоїсь допомоги. В більшості це була допомога речами та іграшками.
Потім збирали речі для безхатченків, допомагали самотнім людям, але основний напрямок був — діти. Так тривало аж до того часу, поки в наше місто не прийшла війна.
“Це не про свято, це не про подяку. Це про біль, розпач, нерозуміння”
З початком повномасштабного вторгнення змінилося все. Це була вже не волонтерська діяльність, це була велика відповідальність. Це про інші почуття, жодної емоції радості, це не про свято, це не про подяку. Це про біль, розпач, нерозуміння, що робити людям. Це про те, що сьогодні життя є, а завтра його може не бути. Але це ще і про щедрість, це про швидке реагування, це про сміливість наших людей. Дуже багато волонтерів прийшло тоді в приміщення, яке ми спочатку просто назвали штабом. (прим. ред. — Перший Сумський гуманітарний штаб, що розташований на Воскресенській 16 у Сумах, запрацював з перших днів повномасштабного наступу російських військових)
Якщо задати собі питання “чому 24-го не залишилися вдома, не виїхали?”. Я обмірковувала протягом цих років і от що думаю: от ти прокидаєшся рано вранці, і бачиш, що місто в тумані, нічого не видно, як краще діяти — споглядати з вікна, як він поглинає тебе цей туман, і ти нічого не можеш зробити, ти тільки боїшся; або ти йдеш в той туман, в ту невідомість, і розумієш, що щось воно там проглядається, якийсь шлях ти бачиш. От штаб — це оце бачення. Ми розуміли, що тут не так страшно, тут є потреби. Вранці ти прокидаєшся для чогось, тебе там чекають люди.
Момент, що ти не хочеш виходити зі штабу о 16:00, він був, бо потім ти ідеш в підвальне приміщення і ось там ти боїшся, бо ти не розумієш, що відбувається, у тебе немає вікон, немає інтернету і ось це страшно. А коли ми тут, так, ми чуємо якісь вибухи, але ми разом, хтось надасть тобі допомогу, або ти допоможеш. Тому штаб став прихистком, порятунком емоційним навіть для нас.
E першу чергу всі потребували слів “все буде добре, ми вам допоможемо”
Міжнародні донори для першого гуманітарного штабу зʼявилися вже наприкінці квітня, бо ми вже мали певні оберти і про нас знали. До нас зверталися і нам пропонували допомогу вже більш масову, глобальну на область. А ось перші місяці війни — це все виключно сумʼяни. Люди, які або залишилися у місті Суми, бізнеси, або які полишали місто і їм не потрібно те, що вони мають. Наприклад, продукти з морозильних камер, щоб військовим готувати або якісь каримати, меблі, техніку, телефони.
Цей час був для нас і важливий. І складний. Тут стояли черги по 4000 людей, які всі чогось потребували. Але у першу чергу вони всі потребували уваги і оцього “все буде добре, ми вам допоможемо”.
У перший місяць без розбору, без запитань, всі, хто просили про допомогу, всі її отримували в штабі. Далі ми зрозуміли, що основна допомога — це військовим потрібна, бо місцеві жителі вже мають харчові продукти, вже щось повідкривалося.
Ми фільтрували. Надавали допомогу людям, які втрачали житло, або переміщувалися, або самотні пенсіонери, категорії малозахищені. Потім нашу допомогу фільтрували міжнародні донори. Саме вони встановлювали, кому ми можемо надати допомогу і в більшості це були ВПО. Зараз у нас дійсно йде допомога вже евакуйованим людям з прикордоння чи з окупованих територій. Також ми піклуємося про дітей-сиріт, дітей під опікою бабусь і дідусів, літніх людей, які на межі.
За кількістю людей за перший рік ми можемо порахувати лише по пакунках, які видавали від міжнародного фонду. Кажемо, що це більше 350 тисяч людей. А люди, які приходять до нас постійно — це великі цифри будуть, і може і не треба про них говорити. Ми просто розуміємо, що дійсно місто Суми і вся Сумська область були в нас під нашим порогом.
“Ми не вивозили”
Дійсно, у порівнянні з волонтерством для дітей, і аніматорською діяльністю, це зовсім інше. І ти до цього не готовий, і ти не проходив попередньо якісь курси про роботу з ПТСР, людьми, які постраждали від війни, чи родини, які втратили частку своєї сімʼї і ти бачиш весь цей біль і ти переносиш його на себе. Ми не завжди діяли толерантно, але ми вчилися кожного дня. З часом ми замислилися, що нам треба у штаті психолог і з нами працювала дівчина Оксана. Бо ми не вивозили ці натовпи, образи, жодного дякую, це були якісь наклепи, нам говорили, що ми щось брали не своє. І спочатку ми виправдовувалися, щоб рятувати себе, своє імʼя. Чи були моменти, коли хотілося все зачинити? Ні! Але моменти розпачу були.
Наші волонтери також не витримували, у нас були і трагічні історії, наших хлопців забирали на війну, ми втрачали їх, прощалися, ховали їх. І це дуже складно, коли ти стоїш заливаєшся сльозами, пригадуєш, як він ще недавно у штабі допомагав, потім рятував, і все, людини немає.
“Буду згадувати і просити вибачення у своєї дитини”
В мене була своя особиста трагедія. Це те, що мої діти поїхали на початку війни, а я залишилася тут. Слова дитини, запитання “а чому всі мами їдуть, а ти не їдеш” вони назавжди вже в серці. І це те, про що я буду згадувати, і просити вибачення в своєї дитини завжди. Єдине, який я зробила для себе урок — не треба більше так робити. Ти не врятуєш весь світ, а твій світ — це твоя дитина. І рятуй її, а рятувати — це тримати її за руку, коли ти їдеш в евакуаційному автобусі, а не помахати і сказати: “я в наступний сяду” і збрехати. Звичайно це все у мене відклалося.
Я ще вчуся поєднувати роль волонтерки та мами. Але я навчилася тому, що треба виділяти час тільки для дітей. Відкладати телефон і навіть, якщо це година, то цю годину я не на зв’язку, я з дитиною. В цьому році навіть була відпустка, коли ми вирушили туди, де немає тривог, де ми можемо побути лише разом і насолоджуватися перебуванням один з одним. Я два тижні вперше з початку війни була лише з дітьми.
“Я дійсно щаслива людина”
Слово волонтер — це як медик, як вчитель, депутат, воно вже зобов’язує. І іноді не хочеться пишатися тим, що ти волонтер, ти просто кажеш “я — Ксюша”, бо від тебе дуже багато очікують, а навчитися відмовляти я досі не вмію.
Я думала вже, а якби я поїхала, якби я була на чужині, чи була б я щасливою, чим би я там займалася? За фахом я соціальний педагог. Ще у 18 років доля дала мені можливість зрозуміти людей, які потребують допомоги. Так, я не працювала за фахом на роботі, не отримувала за це платню, я стала відразу волонтером. І це дійсно гарна справа, я не хочу займатися іншим. Так, я повинна зростати, можливо навчитися менеджменту, масштабуватися, робити фонд більше сталим. Але знаю, що моє призначення — це люди. І ця сфера буде вже зі мною. І я дійсно щаслива людина. Так, не під час війни. Але я знаю, як може бути. І я розумію, що це буде, це щастя зі мною буде. Тому я прагну жити в мирі, спокої й щасті й для цього я займаюся волонтерською діяльністю.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ