Історія військовослужбовиці з Колумбії, яка захищає Україну
Нана — 23-річна військовослужбовиця з Касанаре, Колумбія. Сьогодні вона — бійчиня 117-ї бригади ТрО ЗСУ: піхотинка та бойова медикиня. А також – мати п’ятирічного сина і студентка. Нана каже: приїхала в Україну, аби підтримати її у боротьбі за свободу. Суспільне поспілкувалися з Наною напередодні її чергового виходу на бойове завдання.
У кімнаті, де відпочиває колумбійка Нана після бойових завдань на Сумщині – два ліжка та сервант. Тут, говорить вона, уміщається всього кілька речей. В основному, це медичне приладдя, змінна форма, їжа, яку зручно брати з собою на завдання. А ще – засіб по догляду за волоссям: без нього важко, бо за пишною зачіскою складно доглядати, особливо на позиціях, ділиться Нана.
— Тут моє ліжко, це – мій спальник. А ось – автомат, я його називаю “моя друга дитина”. Цей автомат завжди зі мною. А це – шеврон, його мені подарував український військовий після того, як ми разом побували на завданні — для мене це дуже цінна річ. Це моя штурмова сумка, в ній — речі першої необхідності. Є запас їжі й води — бо місії бувають несподіваними. Наша задача — утримувати позиції, обороняти території. Ми часто буваємо під вогнем артилерії. Але ми тримаємося. Разом. Учора я повернулася після 13 днів на позиціях. Можливо, завтра знову вийду. Це життя, до якого я звикла, — розповіла військовослужбовиця.
— Розкажи трохи про своє життя в Колумбії. Чим ти займалася до служби?
— Я родом із департаменту Касанаре. Навчаюсь на соціального працівника — це моя мрія. І власне, я тут саме через це. Вважаю, що допомагати Україні — це теж соціальна робота. Після перемоги мрію працювати над відновленням соціальної структури. Бо після війни починається не менш важлива післявоєнна реальність.
— Ти мала досвід служби в Колумбії?
— Так. У нас військова служба не обов’язкова для жінок, але я пройшла рік у першому жіночому підрозділі. Це була можливість побачити систему зсередини, відчути, що я теж можу впливати на безпеку.
— Як давно ти в Україні і як тебе тут зустріли?
— Вже три місяці. Я служу в 117-й бригаді. Мене зустріли дуже тепло. Українці щирі, гостинні. В кожній хаті, куди я приходила, мене приймали з обіймами. Мені подобається ваша культура. І їжа. Особливо насіння соняшника — це щось особливе. Ми з побратимами постійно його лускаємо (сміється).
— Яку роль ти виконуєш у підрозділі?
— Я піхотинка. Виходжу на передову зі своїми побратимами. Але також виконую роль медика — допомагала трьом пораненим українським військовим.
— Чи складно жінці, та ще й іноземці, потрапити до бойового підрозділу?
— Дуже. Особливо — в піхоту. Але ця бригада дала мені шанс. І я довела, що жінки здатні на більше, ніж просто підтримка. Ми — частина фундаментальних процесів.
— Чи говорять у Колумбії про війну в Україні?
— Так, хоч не дуже багато. Але чимало людей розуміють, що тут іде боротьба за свободу, і підтримують Україну.
— Плануєш повертатися додому? Чи бачиш своє майбутнє в Україні?
— Я хочу повернутися — моя родина, мій син у Колумбії. Але Україна стала для мене другим домом. Я відчуваю глибоку вдячність. Тут мене прийняли і як бійчиню, і як людину.
— Вже можеш щось сказати українською?
— Потроху. Знаю: “Привіт”, “Добраніч”, “До побачення”, “Скільки коштує?” — це мій словниковий запас поки що (посміхається).
— Чи можеш розказати кілька фактів про себе, які мало хто знає?
— Перше: я трохи готка, хоча тут цього не видно, бо я завжди у формі. Друге: я дуже люблю їсти, особливо пробувати щось нове. І третє — мені лише 23 роки. Хтось думає, що я старша, але я вже мама п’ятирічного хлопчика. І саме він — моя найбільша мотивація. Ось це татуювання на руці — день народження мого сина. Він з’явився на світ 1 січня 2020 року. Мій малюк — моя найбільша мотивація. Хочу, щоб він пишався мною.
— Не шкодуєш, що приїхала?
— Ніколи. Ще під час служби в Колумбії я планувала, що приїду сюди. І вдячна за можливість бути в Україні. Тут я реалізую себе — як жінка, як військова.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ