Історії тканих рушників майстрині Валентини Мироненко з Кролевеччини
Валентина Мироненко з Кролевеччини понад 47 років займається ткацтвом. Таким чином, говорить майстриня, зберігає та розвиває традиції кролевецьких рушників. Під час повномасштабної війни жінка продовжує займатися ткацькою справою. Свої вироби цього тижня майстриня презентувала на персональній виставці “Рушники моєї долі”. Більше – бачило Суспільне.
Майстриня Валентина Мироненко із Кролевеччини займається ткацтвом з дитинства. Розповідає, любов до вишитих рушників – від бабусі.
“Я дивлячись на бабусю також сідала і ткала, училася в неї. Було як тільки бабуся з станка стала, а ми вже хоп і за станком. І тчем, і шпульцівки мотали на прядці. Бабуся ж вона тче, треба ж їй щось помогти: «Намотай мені цівочку хоч одну. Да, давай ще». От ми так і помагали. А як бабуся таке було, встає за станок, так і я зразу сідаю за станок. Не получалось, а тоді стало вже і получатися”, – згадує Валентина Мироненко.
На виставці “Рушники моєї долі” представлено десять рушників, одна сукня та портрет, над яким Валентина працювала разом зі знайомою художницею. У своїх роботах, говорить майстриня, часто використовує червоний колір — каже, що це частина риторики кролевецького рушника. Серед робіт — портрет.
“Зробили портрет колеги Галини Кирилівни, коли їй було 50 років. Валентина Савіцька нарисувала. На сам портрет знадобився тиждень. Так легше ж робить, чим Ісуса”, – пояснює майстриня.
А один з рушників ткали впродовж трьох тижнів, ретельно готували орнамент і підбирали кольори. Це спільна робота майстрині Валентини Мироненко та її колег.
“Це надо таке, не відволікатися нікуди, не на одну секунду. Я робила буквально по 15-20 клітиночок у день. За 8 годин взагалі 6 см виходило. 20 клітинок це шестисантиметрові, а коли може й менше виходило. Якби одна ниточка кудись пішла, то вже було б скошення”
На виставці також є рушники, створені під час повномасштабної війни. Це, говорить пані Валентина, відобразилося на його вигляді. У візерунок вклала особисті емоції та пережиті тривоги, ділиться майстриня.
“Він не дуже такий яскравий, і нема тут таких цвітків, щоб таке все воно було… Ну, заляпиться. Тут, наче, як один день прожитий після прожитих тривог. І на кожний день чи кожний рік показано, який був рік. Отут було не так, не страшно, а тут ще страшніше і пішло страшніше з кожним роком”, – пояснює пані Валентина.
Валентина Мироненко усе життя пропрацювала на ткацькій фабриці. Жінка каже: рушники можуть бути оберегами. Один із таких, разом із колегою Вікторією, вони створили для японців, які зібрали кошти на підтримку українських військових.
“Я хочу передати своїм через свої роботи, що треба любити свою рідну країну, своє рідне місце, все те, що з нами зв’язано”, – каже ткаля.
Для самої ж майстрині найціннішим є старовинний рушник, який подарувала бабуся. Тепер Валентина Мироненко передає свої знання онукові, 11-річний хлопець допомагає бабусі у її роботах.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ