Був на зв’язку, допоки міг: спогади колег про лікаря Олександра Ємця
«Не любив говорити про стан свого здоров’я»
Ковідний рік змінив наше ставлення до медиків. Ми почали цікавитися їхнім життям, заробітками, умовами праці, а ще ми ставали свідками того, як вони йдуть. У листопаді 2020 року, після затяжної боротьби з коронавірусом, помер директор Сумської дитячої лікарні Святої Зінаїди Олександр Ємець.
За кілька місяців сумчани вирішили, що цей медик достойний звання Почесного громадянина міста, а також потурбувалися про те, щоб 2021-й оголосили роком його пам’яті. Цукр розпитав у колег Олександра Ємця, яким він був керівником, за які досягнення отримав звання Заслуженого лікаря України і як готував заклад до ковідної хвилі.
«Ємець Олександр Михайлович, директор». Табличка з цим написом і досі висить у приймальні. Його колеги кажуть: «Зняти її не піднімається рука. Офіційно він приймав відвідувачів у понеділок з 14-ї до 16-ї, але насправді — був доступний двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень і не лише для команди дитячої лікарні, а й для всіх містян».
Вікторія Бугаєнко
Тимчасово виконуюча обов’язки директора КНП «Дитяча клінічна лікарня Святої Зінаїди»
З Олександром Ємцем я пропрацювала більше ніж 20 років. До Сумської дитячої лікарні потрапила за розподілом після закінчення Харківського медичного університету. На той час Олександр Михайлович вже очолював заклад. Він одразу справив враження людини, яка поважає інших. Це було видно по тому, як опікувався молодими фахівцями. Кожен лікар, який прийшов після інтернатури, мав старшого наставника, котрий підказував, підтримував і давав практичні навички.
Олександр Михайлович завжди говорив: «Усі діти повинні бути здорові», тому мріяв про те, щоб наш заклад був одним із кращих у Сумах
Пам’ятаєте, який вигляд мала лікарня десять років тому? Зараз вона абсолютно інша, сучасна. Та справа ж навіть не у зовнішньому вигляді. У той час, коли педіатри підпорядковувалися міській лікарні, Олександр Михайлович створив систему моніторингу.
Лікарі передавали у відділ статистики інформацію про самопочуття діток, які стоять у них на обліку. Так само були звіти й про стани пацієнтів першого року життя, котрі перебували в стаціонарі. Він все це тримав на особистому контролі та врешті-решт нам вдалося досягти практично європейських показників по рівню летальності у стаціонарі, а також по рівню смертності серед малюків.
Зараз, до речі, останній показник в нашій лікарні тримається на позначці шість відсотків, тоді як в Україні він сягає семи. У 2009 році Олександру Михайловичу надали звання Заслужений лікар України. За які здобутки дають цю державну нагороду? Перш за все, враховуються саме ті показники, які я вам тільки-но назвала. Потім — вміння організувати роботу, забезпечити якісне матеріально-технічне оснащення закладу, подбати, щоб з лікарні не «витікали» кадри.
У нього не було поняття «вихідний»
Олександр Михайлович робив усе можливе, щоб у нас було найкраще медичне обладнання для діагностики та лікування. За його керівництва відділення реанімації було забезпечено новою технікою на сто відсотків.
Він мав багато друзів-меценатів, які допомогли відремонтувати приймальню, педіатричне відділення, а також відділення анестезіології. Наш директор також подбав і про комфортні умови для діток, які мають знаходитися у спеціальних ізоляційних боксах, а ще ініціював утеплення корпусів лікарні, щоб не мерзли ні пацієнти, ні медики.
Розумієте, директор вирішував величезну кількість господарчих питань, на яких тримався і тримається заклад
Скільки зусиль він доклав до відкриття центру дитячої хірургії, ортопедії та травматології! Це дуже важливий заклад, адже 50 відсотків наших пацієнтів — діти з інфекційними захворюваннями, які можуть ускладнюватися хірургічним патологіями. Раніше, в таких випадках, ми часто робили виїзди до наших колег в обласну дитячу лікарню. Утім, це неправильно, бо пацієнт має отримувати допомогу там, де лікується.
Тепер у нас є центр з обладнанням, яке дозволяє робити найскладніші оперативні втручання і в якому можуть лікуватися діти з усієї України. Шкода, що Олександр Михайлович не дожив до цього моменту.
Він також мріяв відкрити водолікувальний комплекс реабілітації для профілактики інвалідності. На жаль, зараз багато факторів сприяють невтішним діагнозам. Діти практично не бувають на вулиці, всю їхню увагу заполонили телефони та комп’ютери, тому в багатьох є сколіотична постава і проблеми із зором.
Медики розуміють, що хронічні захворювання — це прямий шлях до інвалідності, тож всі можливі засоби треба направити на профілактику. Для цього й потрібен такий комплекс, проте втілити проєкт ми намагаємося вже впродовж десяти років. Олександр Михайлович був дуже зацікавлений у науковцях, позаяк у лікарській практиці є випадки, які важко діагностуються.
На нашій базі розташована кафедра педіатрії Медичного інституту Сумського державного університету, тож у нас щовівторка були спільні клінічні обходи відділень, під час яких фахівці розглядали особливості перебігу різних хвороб і підбирали лікування
Для нашого головного лікаря не було такого поняття, як «вихідний». Якщо до нас транспортували дитину у важкому стані, він включався у діагностику в будь-який час доби. Олександр Михайлович жив дитячою лікарнею і керував процесами, які тут відбувалися, навіть коли був поза межами міста чи країни.
Найбільш знаковим для мене був випадок, коли у 2018 році сумські школярі потрапили у ДТП в Білорусі. У тій аварії загинула дитина нашого співробітника. Тоді Олександр Михайлович організував поїздку і сам брав участь у транспортуванні постраждалих діток до Сум. Взагалі, він до кожного співробітника ставився як до члена сім’ї, до нього можна було звертатися з будь-якого питання: як з робочого, так і з особистого.
Ковідна хвиля
Насправді коронавірус — це не перша інфекція, яка змушує медиків працювати на виснаження. У 2009-му році був спалах свинячого грипу, який теж протікав з вірусними пневмоніями. Тоді ми повністю розгорнули дитячий госпіталь на 340 ліжок, маючи при цьому 290. Щоденно у нас на лікуванні знаходилося близько 400 пацієнтів. Тож, коли розпочалася пандемія коронавірусу, ми очікували, що МОЗ визначить нашу лікарню, як заклад першої хвилі.
Олександр Михайлович перш за все узявся вдосконалювати кисневу систему лікарні. Завдяки його старанням у нас з’явилося 66 кисневих точок, а раніше їх було всього 14
Директор також одразу доручив закупити засоби індивідуального захисту для медиків, потурбувався про витратні й діагностичні матеріали. До речі, з лікарськими засобами тоді дуже допоміг фонд «Бізнес — місту». Його представники завезли препарати, яких ще не було в Україні, але якими вже користувалися за протоколами європейці. Зрештою, всі більш-менш призвичаїлися до нових умов праці й життя.
Аж якось Олександр Михайлович зателефонував і сказав, що йде на лікарняний, тому тимчасово передає керування закладом. Він не любив говорити про стан свого здоров’я, натомість до останньої хвилини, він був на зв’язку…
Почесний громадянин міста Суми
Після смерті нашого директора, ми провели загальні збори, під час яких підготували лист до міського голови й депутатів. У ньому ми висловили прохання зробити 2021-й роком вшанування пам’яті Олександра Ємця. Колектив хотів, щоб проєкти, які він розпочав і практично довів до кінця, були завершені під його іменем.
Також ми попросили відкрити сквер і надати нашому керівнику звання Почесного громадянина міста Суми, адже при жодному очільнику заклад не досягав такого високого рівня розвитку
Ми зібрали близько тисячі підписів. З них 400 — належать працівникам лікарні, а більшість — людям, які реально зверталися до нього за допомогою.
Олександр Хоменко
Завідувач відділення анестезіології з ліжками для інтенсивної терапії КНП «Дитяча клінічна лікарня Святої Зінаїди»
Олександр Хоменко тримає дистанцію. Він працює у «червоній зоні» закладу. Це означає, що до його відділення госпіталізують маленьких пацієнтів як з підтвердженим ковідом, так з підозрою на нього. Каже: «Кому ж, як не мені, показувати приклад дотримання всіх санітарних норм?, — а потім додає, — коли до нас дістався коронавірус, директор почав проводити наради з персоналом у холі лікарні. Усі тримали двометрову дистанцію і голосно говорили, щоб звук не губився у масці».
— Ми з ним у цій лікарні з одного року, з одного дня, пліч-о-пліч. 1987 рік. Ми, випускники медичних інститутів, приїздимо до Сум з різних міст. Він — з Харкова, а я — з Чернівців. Згодом знайомимося в гуртожитку для медичних працівників. Одразу було видно, що Олександр Михайлович — це лікар, який прийшов у медицину не просто так, а за покликанням. Перед тим, як очолити лікарню, він працював завідувачем дитячого дерматовенерологічного відділення. До нього завжди черга людей стояла. Звичайно, він практикував і тоді, коли став директором.
До речі, коронавірус інколи має дерматологічний прояв, тож Ємець консультував і таких хворих
Якось, на тридцятиріччя нашої сумісної праці, ми з ним удвох сиділи за столиком у тихенькій кав’ярні й згадували минуле. Час промайнув миттєво, в принципі, як і оті тридцять літ, проведених поруч з ним у лікарні. Говорили про медичне, сімейне і про майбутні плани щодо нашого закладу.
Лікарня ж при Ємцю, ви бачите, як змінилася?! Один мій знайомий, теж лікар, учора розказав: «Їду в маршрутці й задрімав після зміни. Відкриваю очі — дивлюся у вікно й не розумію: де я? Давно просто не їздив по Троїцькій». Уявляєте, корінний сумчанин не впізнав корпуси дитячої лікарні.
Взагалі, до життя шеф ставився по-філософськи. У нас була історія, ще під час «поганих» дев’яностих років, коли всього не вистачало. У Києві відбувалася виставка медичного обладнання. Повіз нас туди один знайомий. Він припаркував поблизу машину, а ми з Олександром Михайловичем пішли подивитися й прикинути, що саме нам потрібно для лікарні.
Виходимо й розуміємо, що автівку обікрали. Надворі пізня осінь, ми з шефом залишилися без курток, а наш водій — без ноутбука, який на ті часи був на вагу золота. Що робити? Ми посміялися і пішли у магазин купувати нові куртки на останні гроші. Загалом, наш директор легко сприймав ось такі життєві ситуації.
Ми дуже боялися масовості
Ще з перших повідомлень з китайського Уханю про стрімке поширення коронавірусу, ми відчували, що цією хвилею накриє й нас. Єдине, чого ми не знали — коли це станеться: за день, за тиждень, чи за місяць. Найбільше ми боялися масовості.
На перших порах було незрозуміло, як хвороба впливає на дітей, тож боялися, що чогось не знаємо. Ми постійно слухали телемости зі Сполученими Штатами, з Ізраїлем і Китаєм, й буквально хапалися за кожне слово
Все, що міг зробити на той момент директор — максимально підготувати заклад. Шеф особисто контролював процес підведення додаткового кисню: кожен гвинтик, кожну гаєчку. Коли у лікарні почали з’являтися інфіковані, він не боявся жодних «червоних» зон з ковідними пацієнтами, а особисто ходив і перевіряв, як працює апаратура.
Я не хочу виносити на широкий загал інформацію про те, як Олександр Михайлович почував себе, коли захворів, але скажу, що медики не йдуть на лікарняний через дрібниці. Звичайно, лікарі краще розуміють серйозність свого стану і шеф однозначно все розумів… Мабуть, я останній з колег, хто бачив його живим.
Зараз іде вакцинальна кампанія — щеплюйтеся! Навіть, якщо вже перехворіли. Увесь цивілізований світ це робить, наприклад, Ізраїль вже вакцинував 70 відсотків свого населення. Іншого, дієвішого засобу протистояти інфекції ще не вигадали.Серед своїх колег, я один з перших отримав ін’єкцію від ковіду.
На мене також поклали обов’язок спостерігати за 164 особами, яких вакцинували. Упродовж двох діб після введення вакцини, ніхто з них не мав серйозних проблем зі здоров’ям. А тим, хто виступає проти щеплень й тим, хто й досі не вірить у справжність коронавірусу, можу з дотриманням всіх санітарних норм і правил показати маленьких пацієнтів, за яких дихає апарат ШВЛ.