“На старості, 70 років, і оце починати з нуля”, – родина біженців з Бахмута про евакуацію до Путивля
Родина біженців з Бахмута минулої осені вимушена була покинути свої домівки й майже ні з чим тікати від російських обстрілів. Переїхала до Путивля, на Сумщині, усе необхідне їм дали місцеві мешканці. Тепер біженці майже усією родиною ходять до місцевого волонтерського центру – плетуть маскувальні сітки для ЗСУ.
Віктор Білий – голова родини переселенців, розповідає про життя під обстрілами в Бахмуті, де пройшло все його життя.
“У погребі я поставив ліжко, нари зробив, син мій на ліжку, а ми на нарах з бабою, але все одно, двері, хоч і залізні, але двиготять, усе труситься”, – розповідає Віктор Білий, біженець з м. Бахмут.
“Ми цілий місяць у підвалі жили. Ото корова прийде, попоралися і бігом (до підвалу – прим. авт.) і лежиш у підвалі і думаєш, а воно обстрілює страшне, думаєш, чи на ранок живі вийдемо звідтіля?, – додає дружина Віктора Любов Біла.
Ірина Лєвіна – їхня донька, показує поранену осколком російської міни руку.
“18 серпня до сусідів “приліт” був, в мене навіть є поранення на руці – осколок навиліт. Міномет – утворилася там воронка. В мене як опік був, рука уся синьо-червона й отут кров як почала текти, ледь зупинили, тоді в такому шоку були, бігли по склу босяка в погріб, але, Слава Богу, ніхто хоч не порізався”, – розповідає Ірина Лєвіна.
Ірина говорить, до останнього не могли виїхати, бо в неї був хворий чоловік і лікарі казали, що він не витримає переїзду. Але 6 вересня його не стало – не витримало серце.
“Стріляло, свистіло, перед цим іще авіаналіт був – пролітав літак вночі і ми після того вже наважились. Дуже довго вирішували, все не хотілося виїжджати, не хотілося кидати все: будинок великий свій був, гараж, господарство”, – згадує Ірина Лєвіна.
Все найцінніше просто пороздавали сусідам, говорить Любов Біла.
“Корову людям одним віддали, так, без грошей, просто, кажемо: “Забирайте, бо не буде ж вона ходити по вулиці”, – розповідає Любов Біла, біженка з м. Бахмут.
Виїхали на декількох автівках з дітьми та онуками, згадує Ірина.
“Їхали через дамбу, дуже було страшно, ми їхали на легкових машинах, їхали і молилися: хоч би проїхати цю дамбу, щоб не почався обстріл, бо діти в машинах. Що встигли, те зібрали і тікати звідти. Зараз там вже, звісно, і будинки порозбивало. Як кажуть, там були дуже сильні бої то, звісно, там вже немає нічого. Вже все розбито і в меншої дочки розбитий будинок. Хочеться, звісно, назад – додому, але не знаю куди вертатись”, – пояснює Ірина Лєвіна.
В Путивлі частина родини живе у будинку знайомих, які виїхали за кордон, молодша донька Ірини – онука Віктора Білого, живе зі своєю родиною в Ромнах.
“Тут у Путивлі мені так сподобалось, що волонтери і самі мешканці з села допомогли добре. Одразу почали везти (продукти – прим. авт.). Ми вже кажемо: “Та не зручно, бо картоплі вже багато”. А вони везуть. Велика подяка мешканцям Путивля”, – розповідає пан Віктор.
Нині вони приєдналися до волонтерської групи “Рідна Путивльщина” і плетуть маскувальні сітки для військових. Про повернення в Бахмут старше покоління вже не мріє.
“На старості, 70 років, і оце починати з нуля – немає нічого”, – говорить Віктор Білий.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ