“Ніхто не чекав “руський мир” у нашому місті” — доброволець Олександр Гулюк про бої за Тростянець та деокупацію
21 березня минулого року сили оборони та місцеві жителі почали визволення Тростянця від російської окупації. Доброволець Олександр Гулюк – один із тих, хто допомагав бійцям 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” заходити в місто. Того дня відбулося зіткнення з солдатами РФ, під час якого Олександр отримав поранення, а його побратим загинув.
“Для мене, як і для всього Тростянця, повномасштабна війна розпочалася з гуркоту російських танків і БТРів, які заїжджали до міста. Вони спускалися по вулиці Луніна. Я знімав все на телефон, викладав в робочу групу. Я мешкаю в районі залізничного вокзалу, нам було дуже добре їх чутно. Думав, такого бути не може, щоб у наш час розпочалася війна із сусідніми країнами. За що? Незрозуміло. Не вірив дуже довго, поки вони не почали розбивати артилерією наше місто” — розповідає Олександр Гулюк, доброволець.
“На вокзалі базувалося багато російської техніки. Чи постраждав ваш будинок? Через вулицю від моєї стояла колона. У перші дні вони зовсім не глушили свою техніку. Гул стояв цілодобово. Кожні кілька хвилин вночі вони здійснювали постріл із чогось крупнокаліберного. Це було дуже гучно. Діти сиділи під ковдрами. Усі вікна позабивав дошками, матрацами попідпирали”.
10 березня погодили перший зелений коридор. Саме тоді Олександр вивіз свою родину у безпечне місце. Уже тоді чоловік знав, що повернеться боронити Тростянець.
“З Іваном Мартиновським ми здзвонилися 10 чи 11 березня. Він їхав з Кременчука в сторону Охтирки, я їхав до Лебедина з Полтави. Домовилися, що ми зустрінемося в Охтирці. Дорогою, кожен думав, де взяти зброю. В Охтирці ми зустрілися. Нас, місцевих, на той час назбиралося уже 10 осіб. Так і заїжджали до Тростянця. Ми їхали, звісно ж, польовими дорогами, адже всі центральні були перекриті. Їдучи по полю, ми зустріли двох кулеметників і гранатометника. Ось тоді стало страшно. Думаю собі, наче і зброя вже є, і до міста заїхали майже, невже і стрельнути жодного разу не вдасться? На щастя, то виявилися наші хлопці із ЗСУ, “Холодний Яр”, — пригадує Олександр.
Добровольці одразу домовилися, що допоможуть “холодноярівцям” зайти до Тростянця, адже добре знали місцевість і мали у місті свої “вуха” та “очі”.
“Ми завозили до міста гуманітарну допомогу. І, коли ми почали її вантажити у лікарні, її почали обстрілювати із російського танку. Під’їхав танк і БМП. Танк зробив два постріли в поліклініку і поїхав. Ми забрали зброю і прийшли у це місце. Хлопці жили у посадках. У конкретному місці була їдальня. Тут лежала вода. Мінус 17 було вночі. В місцевих взяли лопату, сокиру. Ми там ночували. Нам привезли каремати, спальники”, — каже чоловік.
Так було, розповідає, з 15 по 21 березня: “20 березня ввечері один із командирів ЗСУ, ми тоді не знали хто є хто, лише деякі позивні, повідомив, що завтра зранку буде наступ. Сказав, готуйтесь. Ми зраділи, бо ж скільки можна мерзнути і голодувати у ярках. Хоч постріляємо трохи. Зранку 21 березня розподілились: 1-2 місцевих і група хлопців з 93-ї бригади. Кожен місцевий заводив у конкретні точки міста. Ми оточили вулицю Нескучанську, зі сторони Нескучанських ярків. Я пішов з їх командиром з позивним “Скрипа”. Пішли ми прямо до вежі. Наше зіткнення з росіянами почалося біля ретранслятора, районної лікарні та ДП “Тростянецьке лісове господарство”. Приїхав БМП, потім другий, потім танк… і почалося”.
Тоді Олександр Гулюк отримав поранення, а його товариш Іван Мартиновський загинув.
“Коли ми підійшли до вежі, нам місцеві розповіли, що в ретрансляторі – рашисти. Почався бій. Перший БМП був збитий нашими “холодноярівцями” з першого снаряду. Другий також підбили. Але російських військових під’їжджало все більше. У нас закінчувались боєприпаси і ми відступили на кілька метрів, аж поки по нас не почали кидати міни. Одна міна впала в кількох метрах від нас з Іваном Мартиновським. Іван стояв найближче до тієї воронки, тому, можна сказати, що прийняв удар на себе. Я стояв наступний, кілька уламків і мені прилетіло: у плече, стегно. З нами було ще троє хлопців із ЗСУ, яких також поранили. Нас всіх відправили в Охтирську лікарню. Там кого різали, кого шили, усіх намагалися врятувати. Івана Мартиновського по дорозі пересадили в реанімобіль. Його самого повезли. На ранок сказали, що Іван до лікарні не доїхав”, — пригадує Олександр.
26 березня, через 5 днів після першого наступу, Тростянець був остаточно звільнений. Другого квітня Олександр Гулюк уже повернувся додому з полтавського шпиталю.
“Дуже шкода було, що я не знаходився 26 (березня – ред.) тут. Адже дуже хотілося разом із хлопцями заїхати в місто на якійсь важкій техніці. Прапор України у мене був такий великий, красиво хотілося потрапити до міста” — каже доброволець та додає: “Партизанщина була на вищому рівні. Ніхто не чекав “руський мир” у нашому місті.
Олександра Гулюка було нагородженого орденом “За мужність” III ступеня. Він боронить рідне місто та країну і сьогодні: “Поки війна не закінчиться – автомат не залишу”.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ