“Один одного виручаємо”: як живуть у малолюдному селі Червона Діброва на Сумщині
Село Червона Діброва на Сумщині розташоване серед лісу. Нині тут сім дворів і 17 жителів. Сюди не курсує транспорт, у селі немає газу й мобільного зв’язку, також відсутні магазин, лікарня, школа та аптека. Раз на тиждень сюди привозять продукти та приїжджає пошта. Як живеться у майже безлюдному селі — місцеві розповіли Суспільному.
Ніні Пономаренко — 74 роки. Жінка показує фотографії дітей та онуків, всі вони нині живуть у сусідніх селах. Разом із чоловіком Віктором вони у шлюбі 55 років. Усе життя працювали й господарювали у Червоній Діброві: “Буряки сапала, пасла овечок, по оцих горах бігала. Раніше ми тримали поросят, троє коней у нас було, овечки були”.
Нині у господарстві подружжя — кури, кролі, коти та пес. Через вік і стан здоров’я тримати велике господарство вже не можуть, розповідає чоловік пані Ніни — Віктор.
“Потихеньку на милиці так і ходжу. І, коли травичка наросте, потроху кошу. Упираюся об косу, переступив, покосив, далі переступаю. А раніше ж у нас і корова була і коні. Я люблю коней, у 6 років я вже був джигітом, вже на конях їздив”, — говорить чоловік.
Жінка ділиться, тридцять років тому життя в селі було зовсім іншим: “Школа в нас була там, де пам’ятник, магазин там був. Навпроти був клуб. Поруч біла будівля, там був медпункт. Людей у нас багато було, але школа була лише до 4 класів, повиїжджали люди”. Через повномасштабну війну село ще більше спорожніло.
“Тракторна бригада була, кузня, плотницька бригада. Корови були, потім вівці. У нас тут було 2,5 тисячі голів овець. Село було велике тут — 76 дворів було. Наразі залишилося 7 дворів, колгосп розвалився, клуб розібрали, магазин, школу також розібрали, бо немає тут дітей нікого. Весело і гарно було, дорогу послали гіпсову, була гарна дорога і ту розбили. Весною не приїжджав магазин два тижні, майже пів місяця. Пошта також. Якби дорога тут була, люди жили б із задоволенням. Ви ж бачите, як тут красиво і гарно. Це ще листя не розпустилося”, — говорить Віктор.
Жінка додає, через бездоріжжя та нестачу грошей рідко виїжджають з дому. За медичними порадами звертаються до невістки, яка за фахом медикиня.
Альона Зацарна переїхала сюди за пів року до початку повномасштабної війни. Говорить, громадського транспорту до села немає: “Жити тут складно, немає дитячого садка. У нас маленька дитина, якій 3 роки і це дуже ускладнює проживання. В садочок треба їхати, треба везти її чимось”.
“У нас просто природа гарна і людей мало. Самі ось будувалися, але ще не добудували. Все життя будуємось. Так і живемо. Пилорама в нас була, бізнесом займалися, але прогоріло. Чоловік у Бездрик їздить на роботу. А я вдома на господарстві з котами і собаками. Боїмося, ферму розбили нам рік тому, туди 6 шахедів прилетіло. Боїмося, але чужі у нас не ходять”, — говорить Ольга Зацарна.
По медикаменти та медичну допомогу місцеві їздять до сусіднього населеного пункту — за п’ять кілометрів звідси, розповідає Ольга: “17 людей нас тут живе в селі. Коли всім погано, ми дружні, один одного виручаємо. У мене подруга, я її вожу, сусідка просить, її можу підвезти”.
Назва села походить від розташування, розповідає начальниця відділу служби у справах дітей Наталія Толстікова. Воно оточене лісовим масивом з червоного дуба.
“В довіднику Сумського округу за 1928 рік село Діброва, Верхньосироватської сільської ради, помічене як Висилки, які утворилися після перепису 1926 року, внаслідок землеустрою. Цього року цей населений пункт святкує свій ювілей — 100 років”, — розповіла пані Наталія.
Офіційно у селі зареєстровані 32 людини, говорить Бездрицький сільський голова Олександр Маркін, але фактично проживає 17: “Що стосується села Червона Діброва, воно розташоване за 5 кілометрів від центральної садиби. Дуже мальовниче красиве місце, але немає там магазину, тому раз на тиждень їздить машина, хліб, продукти підвозять. Місцеві приїжджають у Бездрик, у Токарі, тут сучасні амбулаторії, сучасне обладнання”.