Перебралися з дівчатами ближче до тата: як переселенку з сім’єю з окупованої Луганщини прихистили в Сумах
Валентина Трохимівна – одна з тих, хто разом зі своїми рідними перетнув гуманітарний кордон на Сумщині. Вже декілька місяців жінка, її донька та дві онучки-школярки, які покинули окуповане ворогом село на Луганщині, мешкають у Сумах.
Жінка, що народилася в Росії та з 1991 року є громадянкою України, дуже вдячна тим, хто тут її зустрів та прихистив.
На долю пані Валентини, якій вже за 70, випало чимало випробувань та війна – чи не найтяжче. Хоча жінка має сильний характер і не звикла пасувати перед труднощами.
Вона народилася в містечку на далекому Уралі в багатодітній сім’ї, де була старшою дитиною. У школі навчалася гарно, дуже любила читати – це й донині, як і в’язання, її улюблені заняття. Після 9 класу вступила до медучилища (мама все життя пропрацювала в лікарні).
«Коли повернулася в рідну школу медикинею – всі здивувалися, адже чекали на вчительку, – згадує Валентина Трохимівна. – Робота з дітьми була до вподоби, проте мене дуже часто відправляли на різні інфекційні «спалахи», які траплялися в місті. Ні вихідних не було, ні свят. Так надокучили мені всі ті інфекції – тож поїхали усією сім’єю (з маленьким сином) на будівництво залізничної дороги Абакан-Тайшет. Її ще називають «Трасою мужності» – це залізниця, що будувалася в 1958-1965 роках на території Красноярського краю, Хакаської автономної та Іркутської областей. Ким працювати на БАМі? Мені запропонували завідуючою дитсадка, який спочатку розміщувався в розгорнутій палатці. Ось так я стала освітянкою. Пропрацювала понад 10 років, народила ще одного сина».
Згодом жінка з дітьми повернулася додому на Урал, але вже без чоловіка. Вдруге вийшла заміж, працювала в дитсадку, народила доньку. Та трапилося лихо. Валентина Трохимівна з донечкою поспішали до поліклініки і лишили ввімкненим торшер. Щось «закоротило» – будинок дерев’яний, проводка в ньому, мабуть, була несправна. Тож сталася пожежа – всередині все витліло та вигоріло. Жити з трьома дітьми ніде! Тому їх запросила до себе тітка чоловіка – так улітку 1991-го родина поїхала в Луганську область. У Білокуракинському районі купили будиночок (не дарма ж працювала на БАМі, гроші лишилися), влаштувалися. Чоловік брався за будь-яку роботу, їздив на заробітки. Та вже його немає… Хлопці вивчилися, давно дорослі, живуть далеко. А жінка з донею до війни так і лишалася на Луганщині. Христина до 2014 року вже зі своєю сім’єю жила в обласному центрі, та коли поруч із її роботою розірвався снаряд – приїхала до матері в село. Тут народилася друга онуча пані Валентини. Татко ж дівчаток пішов до воєнкомату. З того часу вже багато років служить. Спочатку був у Одесі в морфлоті, потім у сухопутних військах. Зараз – там, де «гаряче»…
Повномасштабне вторгнення росіян сім’я пані Валентини відчула на собі майже з самого початку. Вже в березні 2022-го район, де вона жила з донькою та онучками, був окупований армією РФ. Біля будинку Валентини Трохимівни зупинилася військова автівка.
«Заходять росіяни у двір з автоматами – запитують про зятя, – згадує вона. – Військкомат уже зайняли – тож шукали тих, хто воює. Просяться до хати. Кажу: «Автомати лишайте тут, не треба моїх дівчат лякати!». Виходять, а я на одного автомат наставила (той, що він лишив) – і вигнала з двору, щоб більше не приходили! Складно було. Пенсіонерам та тим, хто хотів працювати, окупанти ставили умови: отримаєш російський паспорт – тоді буде пенсія й зарплата. Багато хто виїхав із села – в покинутих хатах досі живуть солдати. Ох, які вони люті! У знайомих, як тільки зайшли в село, автівку вкрали. Не дозволили навіть дитячі речі забрати родичам, коли жінка з дітьми виїхала з дому. Всяке було… Куди вони все те награбоване дівають! Тому за можливості виїхати звідти ми перебралися з дівчатками поближче до татка».
Зібрали все, що можна було взяти в руки, й вирушили на автівці (один із місцевих надає послуги приватного транспорту). На окупованій території декілька разів у них перевіряли документи та «зеленим коридором» наші переселенці благополучно добралися до пункту пропуску. «Там нас зустріли волонтери, безкоштовно нагодували, дівчатам подарували яскраві наплічники, – продовжує жінка. – У волонтерському гуманітарному центрі переночували та зранку маршруткою поїхали до Сум. На евакуаційний потяг ми не захотіли – поїхали на автовокзал. Христинка пішла спитатися, де можна після довготривалої подорожі привести себе до ладу.
Так ми познайомилися з місцевою жіночкою Надею, яка забрала нас із дороги до себе. Вона й чай запропонувала, і душ. Так гарно нас прийняла – наче ми їй рідні. Ми трішки оговталися, то я Надійку й запитую, де ми можемо «приземлитися». А вона мені – залишайтеся! Так ми поселилися в окремому будиночку, який майже поряд. Ми так їй вдячні за все! Вона нам дала посуд, одяг, допомагає з їжею. Одну кофтинку, яка не підійшла, я розпустила на нитки та зв’язала носки. Ще й зятю передамо! Та й із сусідами нам пощастило – фруктами пригощають, підтримують. Гарні люди, що й говорити. А мене знайомі з Луганщини запитують, як до мене тут ставляться, що розмовляю російською. Та нормально! Книги я давно вже читаю українською та й співати можу на солов’їній. Україна для мене давно стала рідною домівкою…»
Ірина Чирченко
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ