“Під Покровськом наш ешелон накрили 11 ракет, як вижив – я не знаю…”: історія військового Вадима Єременка з Конотопа
Вадим Єременко – командир самохідного артилерійського дивізіону 158 окремої механізованої бригади. Родом з міста Конотоп на Сумщині. У цивільному житті був вантажником, підприємцем, два роки займався квітами, маючи власний інтернет-магазин. Закінчив Сумський державний університет за спеціальністю “інженер-механік” у 2018 році. І одразу після почав свій шлях у ЗСУ. Про службу, початок великої війни та подальші плани – розповів в ефірі “Українського радіо “Суми”.
24 лютого 2022 року чоловік був у казармі гуртожитку офіцерів. Пригадує, саме відпочивав і о 4:55 я побачив команду до бою: “Першочергово зібрав весь свій підрозділ і направився в парк, побудував колону і був в готовності. Насправді, я не знав і не міг повірити, що от вже війна почалася. Але я був готовий виконувати свої завдання”.
Боєць каже, доєднався до війська у 2018 році, коли йому було 22 роки. Він єдиний у родині військовослужбовець.
“Насправді, я тоді бачив, що вже АТО воно якесь таке – тяганина постійна. І я думав, от десь мої навички, можливо, більше знадобляться”, – говорить чоловік.
Пригадує, батьки про це рішення не знали. Обговорював це з тіткою, яка його підтримала.
Спочатку Вадим приєднався до 58-ї бригади, яка знаходилась у Конотопі.
“Після цього прийшов, кажу: “Куди їхати? Хочу у вас служити”. Вони направили мене в Сіверськодонецьк, там знаходилася бригада. Я, значить, туди приїхав. Це була ніч, пам’ятаю. Думаю, куди я приїхав? Це ж зона бойових дій, все-таки я цивільний, як-не-як. І в мене не було такого розуміння, бачення там якогось, або фантазії, що воно таке. Приїхав туди, ніхто мене не зустрів. Я сам добрався до місця дислокації бригади. Прийшов, ніч переночував у них там в їхньому місті, там, де вони проживали.
Після цього мене направили в стройову частину. Вона була в селі, в лісі. Там мені запропонували контракт на п’ять років. Я б хотів, чесно скажу, на три роки, але кажуть: “Ми беремо тільки на п’ять. Підписав контракт на п’ять років і попав у батарею протитанкову, командиром протитанкового взводу”
Боєць каже, тоді була Антитерористична операція, тож зазвичай займалися підготовкою до бойових дій, було і навчання, але переважно теоретичне.
“Я чекав свій час, коли він прийде. Тут мене призначили командиром батареї протитанкової. І тоді вже я налаштував цю систему, дисципліну, ефективність, бо вже став командиром вищої ланки”, – зазначає Вадим.
Чоловік закінчував військову кафедру при Сумському державному університеті.
“Це не та освіта, в армії кажуть: “От ти – піджак. Тому на цих офіцерів і дивляться так. Їх не розглядають, як то кажуть, першочерговими кандидатами на посаду командира батареї або командира якогось підрозділу. Це максимум командир взводу, і ти можеш ходити ним дуже довго. Але у зв’язку з тим, що я навчався, показував результат на всіх своїх посадах, впроваджував новітні моменти в службі, то мої командири це бачили і вважали мене перспективним у цьому напрямку”
Боєць каже, він молодший, адже середній вік у підрозділі – це 40-45 років: “Багато працюю над собою для того, щоб до людей ставитись з повагою. Відповідно, вони мене розуміють, слухають, поважають, бо вони бачать адекватність в моїх рішеннях. У мене є досвід, тому вони вірять мені”.
Зранку 24 лютого 2022-го бійці відправились захищати кордони Конотопа, згадує військовослужбовець.
“Були ми там до обіду, потім отримали команду переміститись на Дубов’язівку. Чекали там російські колони, я їх бачив. Хлопці мої чесно скажу, не були готові до цього. Я стояв, в моїх думках не було паніки, що нас захоплять. Я просто думав про виконання завдання. І не допускав ніяких думок про те, куди тікати у випадку чого. Але потім о 15:30 я отримав команду на відхід з того району. Ми перемістилися під Вертіївку. І вже звідти виконували відбиття атаки противника”
За його словами, це було вдало. Було багато російських танкових колон, які українські бійці знищили.
“Потім був ще такий населений пункт, як Бакланова Муравійка на Чернігівщині. Ми там стояли місяць, уразили багато противників. Вони не знали, де ми знаходимося. Ми там були під пагорбом і кидали по їхнім позиціям дуже вдало. Багато підрозділів нам дякували за те, що ми працюємо. У мене була ейфорія від цього, що хтось це бачить”
Згодом з Чернігівщини армійці РФ почали активно відступати – відходити від кордонів, пригадує боєць.
“Скажу чесно, я думав, це вже перемога. Ми за ним йшли по стопах, ми їх знищували, їхні залишки, брали в полон. Особисто я нікого не брав, але піхота – так. Після цього нас відправили на Лисичанський нафтопереробний завод. Там вже, звісно, була зовсім інша війна. Там противник був підготовлений. Було набагато важче і мені, і моїм хлопцям. Я сам був мало не три рази на волоску від закінчення життя. Не знаю, як я живий до сих пір, але там я відчув, що таке смерть, от прямо перед обличчям”
Пригадує, що одного разу армійці РФ виявили місцезнаходження українських бійців і били туди.: “Каже мій знайомий командир, який там був зі мною: “Це не по нас”. Але я бачу, от вже за 100 метрів лягає, кажу: “Ну добре, працюємо далі”. Тут уже, в метрах 20 розривається. Я бачу перед очима його. Ми були в ярку, тобто захист у нас також був невеличкий. Кажу: “Блін, ну це точно по нас”.
З Лисичанська українські захисники перемістились у Бахмут. Боєць додає, саме там зрозумів, що таке мужність та відчув на собі.
“Там була перша втрата в мене в техніці. Було у нас завдання біля Попасної. Потрібно було виїхати трьома гарматами і відпрацювати по противнику. Ми виїхали, це було вдень. Бо тоді ще не було такої активності дронів FPV, але тоді вже Mavic літали. Ми виїхали, це десь було об 11:30 вдень. Пам’ятаю, розставляємо гармати. Я ходжу, перевіряю установки. І тут мені каже один командир гармати, на позивний Вжик: “Над нами дрон”. Та говорю: “Який дрон?”. Він каже: “Та ні, десь жужить”
Далі – російські військові почали бити по українських бійцях: “Одразу по нас працювало, мабуть, три гармати, бо я бачив три розриви. От коли вони розриваються перед очима, ти бачиш, як він летить. І я дивлюсь вдалечині і бачу, що там, де була моя машина, вже чорний дим”.
Люди встигли врятуватися. Був один поранений, якому Вадим надав першу допомогу.
“Потім сидів та чекав подальших рішень від свого командування. Мені сказали пройти перевірити всі машини і готувати евакуацію. Я, відповідно, кажу своїм хлопцям: “Панове, ви готові йти?” Вони кажуть: “Командир, ну, ми не підемо туди, це метал, ми тут якби за життя”. Але в той момент, я не знаю, що мною керувало – пішов виконувати наказ. Я все-таки знайшов водія, який зі мною згодився піти і так знайшов ще одного побратима”
Чоловік каже, у складі 58-ї бригади був в Лисичанську та Бахмуті. Додає, потім було пів року відновлення і знову відправились у Бахмут.
“Перша історія – це наше прибуття в Бахмут, коли наш ешелон накрили 11 ракет. Як я тоді залишився живий – не знаю. Тоді було дуже дивно, нас тягали туди-сюди, ешелон повний машин боєкомплектів і нас затягнули в Покровськ, ми там стояли.
Десь хвилин, мабуть, через 15 прилетіла перша ракета. Вона була від вагону там, де я знаходився, метрів 100, але нас тоді врятував цивільний будинок, ракета прилетіла туди. Він був біля рейок, і всі уламки у себе поглинув. Сім’я, яка там була, всіх не стало. Але собою вони врятували вагон, в якому було 52 чоловіки”
Боєць наголошує, напередеодні дав команду одягнути всім бронежилети. Проте ті, хто був без засобів захисту – зазнали поранень уламками: “Осколки з вікна цієї хвилі вибухової прилетіли багатьом у спини, попробивали ноги, руки, там був жах”.
Через 5 хвилин прилетіла друга ракета і протягом години прилетіло близько 11 ракет. Під час евакуації один уламок прилетів і в бронежилет бійця.
“Ми всіх людей забрали, евакуювали. Я тоді ще бігав у палаючий вагон, шукав автомати своїх підлеглих, все познаходили, все забрали. Вже після активного обстрілу ракет, ми дізналися, що С-300 по нам працювало, і здав нас якийсь чи контролер, чи хтось просто місцевий. Отримав якісь там кошти, і він там нас залишив. Ну, я не знаю, чи є совість у нього, мабуть, немає”
Коли бійці були у Покровську, там ще було багато людей. Військовий пригадує – це було мирне та гарне місто. Додає, місцеві ставились по-різному.
“Деякі дивились, плювали, говорили, мовляв навіщо ми приїхали сюди. Це були випадки поодинокі. Я взагалі за всю війну почув таке в сторону себе і підлеглих, три-чотири випадки за весь час. Це були такі люди, бідного достатку. Всі адекватні люди допомагали, дуже активно. І там було більше адекватних”
Вадим каже, поранень не має, було кілька контузій: “Але їх не фіксував, в мене не було часу і знову ж таки, коли командир дивізіону нам сказав: “Всі їдьте оформлюйте контузії. Вам знадобиться”. Ми були на роботі, до нас прилітало, ми поїхали. Але коли я зайшов в госпіталь і подивився в чергу, там, де люди, у яких відірвана рука, відірвана нога, ступня. Мені було соромно стояти з контузією, чекати чергу на оформлення форми 100. Я кажу: “Займайтесь, хлопці, тут не до мене, я поїхав”. І після того, там в нас приїхало чоловік 20 і п’ять оформило собі форми 100, решта всі поїхали далі виконувати завдання”.
Чоловік каже і за відпустки: “22-й рік не був, 23-й рік не був. 24-й рік був. І от 25-26 зараз, є можливість поїхати в офіційну відпустку. Я взагалі, чесно скажу, відданий своїй справі. Дружина на мене ображається”.
Вадим говорить, старається приділяти час дружині, проте максимальна концентрація – на бійцях.
“Я про них думаю постійно. Можливо, це погана риса для гарного чоловіка, але гарна риса для гарного командира. І тут приходиться десь вибирати. Я, звісно, розумію, що після війни буду з сім’єю і я стараюсь максимально приділяти увагу, телефонувати їй, якщо якась можливість є, щоб вона до мене приїхала. Якщо у мене один-два дні виходить, начальники відпускають, в принципі, стараюсь приділяти увагу”
До 158-ї бригади боєць долучився півтора місяці тому.
“Багато начальників цієї бригади з мого минулого підрозділу. Я там активно дуже розвивав дрони. От у мене була батарея, відповідно, я сидів і розумів, що я знаходжусь в резерві. Реактивна батарея працює рідко. Почав хлопцям своїм пропонувати: “Давайте FPV, давайте дрони важкі, давайте щось пробувати. Ми тут просто так відсиджуватися не будемо, будемо працювати”
Вони згодились на цю ідею і почали почали активно впроваджувати дрони у себе, додає Вадим. Цей напрям почав розвивати наприкінці 2024 року.
“Почав, в мене гарно це виходило. Потім навіть я з командуванням бригади ще 58-ї домовився про те, щоб мені виділили місця штатні, бо я набирав людей, до мене йшли. Моя компанія рекрутингова давала результати. Ну, це TikTok, Instagram. Я виставляю багато відео, що мені потрібні люди, давайте знищувати противника. Їх була така черга, я обирав серед 100 чоловік, 20 найкращих для того, щоб вони до мене прийшли і був якийсь результат”
Один з керівників перевівся у 158-му бригаду та запропонував Вадиму посаду командира дивізіону. У його підпорядкуванні по штату 407 людей, а було 52.
“Я був до цього готовий, бо я хотів. Мені не було куди своїх людей брати. Ті, що у мене були в штаті в тому підрозділі, вони у мене були розміщені, але люди ті, про яких я, як кажу, домовився з командирами інших підрозділів, вони були поза штатом. Я хочу більше людей, для того, щоб це все було офіційно. Тому я після того перетелефонував, сказав: “Я згоден”. Приїхав я в минулого місяця, десь на початку, і почав потроху вивчати людей, вивчати обстановку, техніку, розуміти можливості свої. Так почався мій шлях в цій бригаді”
Боєць каже, офіційно прийняв посаду командира самохідного дивізіону 3 травня.
“Перед цим місяць я ознайомлювався з людьми. Зараз налаштував рекрутинг. До мене за 17 днів уже було подано 78 заявок. Це саме рекрутинг іде в соціальних мережах – це моя ніша. Там я постійно викладаю відео, людям розповідаю. У мене є три ключових показники, на які я завжди схиляюся і які постійно показую людям, що для мене важливо.
Перше – це здоров’я особового складу. Якщо нема здоров’я, нема виконання, нема мотивації. Друге – мотивація людей. Якщо у людини є здоров’я, то вона вже як мінімум має бути чимось мотивованою. І я їх мотивую максимально. І після мотивації йде третє – це виконання самого завдання. Коли я розумію, що є перше і друге, то вибач мене, ти вже маєш виконати третє. І разом будемо працювати всі на благо, на славу нашої держави”
Після закінчення війни чоловік планує продовжувати службу або ж створить свою військову компанію.
“Бо я не бачу свого життя без цього. Дуже багато в цьому розумію, дуже багато читаю в цьому плані. Постійно вивчаю нові тактики війни, як застосовувати нові технології, як взагалі зробити армію максимально ефективною. Я хочу внести внесок в розвиток”
До військового шляху захисник займався квітами: “Я шукав себе. Як казала мені моя мама, що в мене такий склад характеру, що я актор, типу, я постійно входжу в роль, там де перебуваю. І от на зараз я дуже ввійшов активно в цю роль, я не хочу з неї виходити, я хочу працювати”
Чоловік каже, 15 серпня – День Наполеона. Цього ж дня і день народження бійця: “Можливо, це вирішує щось. Нумерологія”.
“Хочу сказати всім, що, на жаль, для нас очікувати – це найгірше. Потрібно діяти. І діяти зараз в нашій державі можливо тільки через захист нашої держави. Тому прошу всіх охочих, хто ще вагається, якщо ви десь ще думаєте, що ви кудись там зможете поїхати, десь там вам легше стане, то пам’ятайте, що ви народились в Україні. І це наша рідна земля. І потрібно зараз її боронити. Тому прошу всіх доєднуватись. І до мого підрозділу першочергово і до підрозділів бригади 158-ї”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ – там ми даємо оперативну інформацію