“Плакати буду вдома!”: історія звільненої з російського полону глухівчанки

Саме таку установку Олександра Крученко поставила собі, як тільки потрапила у полон. 26-річна прикордонниця-медик пообіцяла собі не впадати у відчай і ні в якому разі не дозволяти слабкості у прояві емоцій. Їй казали, що України вже нема, що ось-ось Суми будуть територією Росії, годували так-сяк, пропонували відмовитися від українського громадянства. 5 місяців суцільної невідомості і туманних перспектив…але вона витримала і будучи вірною самій собі першу сльозу проронила на рідній землі, повернушись в Україну.

Як усе відбувалося, дізнавалася журналістка Глухів.INFO.

17 жовтня на Батьківщину повернулися 108 українок, військових і цивільних. Серед них – 26-річна Олександра Крученко з Глухова.
Служити Батьківщині вона почала у 2016 році: спочатку у Сумському прикордонному загоні, де виконувала обов`язки медика на ВПС “Зернове”, а потім на Донеччині в якості інспектора-фельдшера прикордонної служби. 24 лютого повномасштабна війна застала її в Маріуполі.

“З моменту повномасштабного вторгнення аж до 13 квітня перебувала на заводі “Азовмаш”. Після – разом із бригадою морської піхоти я їхала на прорив до “Азовсталю”, де возз’єдналася з частиною своїх товаришів по службі. Там ми перебували до тих пір, поки 17 травня не відбулася евакуація з подальшим обміном за наказом командування.”

А в полоні Олександру разом з іншими жінками перевозили з місця на місце:

“З 17 травня до 1 жовтня ми перебували в Оленівці, потім у Воронезькій області. Останнім пунктом етапу став Таганрог, звідки літаком нас перемістили вже на обмін.”

Як розповідає прикордонниця, ніхто з полонених не здогадувався про те, що відбудеться обмін, бо ніхто перебуваючих у неволі про це не попереджав:

“Нас не інформували про те, куди ми їдемо. Ми думали, що це черговий, скажімо так “етап”. Такий саме, як з Оленівки у Воронізьку область, а потім у Таганрог. Але в останній переліт я почула, що нас везуть до республіки. Зіставивши деякі факти, здогадалася, що у Крим. І це дійсно було так. А звідти нас транспортували на материкову Україну”.

П`ять місяців від Олександри не було ніяких звісток. Дрібки інформації про те, де тримають українських жінок, але в яких умовах та як до неї ставляться можна було тільки здогадуватися:

“Умови утриманні в цілому були задовільні. Їжа не завжди була доброю. До речі, ми всі скинули у вазі – я близько 10 кг. Рукоприкладства не було. Що стосується допитів, то вони супроводжувалися провокативними питаннями. Казали, що України більше нема, повертатися немає куди, пропонували змінити громадянство. Я із Сумської області, вони запевняли, мовляв “ми Суми заберемо, де ти житимеш?”. На допитах я цікавилася про те, що відбувається у нашому місті, але для себе наперед звичайно розуміла, що не отримаю правдивої відповіді.

Але ніхто з нас ні на мить не сумнівався у наших рідних, близьких, у нашій владі. Ніякого скепсісу не було. Ми знали, що за нашою долею стежать. Я жила думками про рідний дім, так і вийшло. Хотілося б, щоб забрали усіх хлопців. І ми віримо, що їх всіх звільнять.”

Ми цікавимося у Олександри, чи продовжить вона службу, або візьме тайм-аут, на що вона дає чітку і тверду відповідь:
“Продовжу, однозначно. Я медик, а наші знання, досвід потрібні завжди, особливо зараз, коли країна охоплена війною”.

Поки Саша була у полоні, за неї відчайдушно боролася найрідніша у світі людина – мама. Жінка писала листи у всі можливі інстанції, їздила на мирну акцію з вимогою звільнити дитину з російських тортур, вимолювала у Бога долю донечки. Та коли її самовіданні зусилля перервав телефонний дзвінок, де у слухавку її Саша промовила: “Мама, я вдома!”, переповнювана емоціями Світлана ледь повірила, що телефонує донька, але в той же час зітхнула, що її материнські молитви не були марними:

“Більше за все мені не хотілося, щоб мама дізналася, де я насправді. До 17 травня я тримала зв’язок із нею через куму – вона записувала для неї аудіо, де я заспокоювала, що все буде добре, щоб мінімізувати її хвилювання. Деякий час це працювало, але пізніше мама побачила мене в кадрі на відео…

Коли ми приїхали до України, нам дали зателефонувати рідним. Звісно, що першою я набрала маму, це був дуже зворушливий момент. Від щастя вона не могла повірити, що то я з нею розмовляю, тому аби переконатися у цьому просила взяти слухавку командира. Я її заспокоїла, сказала, що це дійсно я. Вже тут я дізналася, як вона за мене боролася, і скажу, що моя мама воїн – у мене її характер!

Ми жили надією, що нас врешті-решт обміняють, ми не втрачали віри. Там я обіцяла собі, що плакати буду вдома. Так і вийшло – перші мої сльози були вже вдома, на теренах рідної неньки!“