Сергій та Марія Дери – перші у Кролевці, хто став батьками-вихователями для сімох дітей
Наприкінці минулого року у Кролевці створено одразу два дитячих будинки сімейного типу. Ми побували на новосіллі у родині Сергія та Марії ДЕР. За кошт держави Кролевецька міська рада придбала і передала в користування цієї родини великий будинок на 250 квадратів. Чим керуються люди, приймаючи рішення виховувати чужих знедолених дітей? Якими якостями треба володіти батькам-вихователям, щоб знайти спільну мову з дітьми? Про це та багато іншого розповів 59-річний Сергій Миколайович ДЕРА.
Ми з Марією самі кролевецькі. Завжди жили тут, правда, після армії я поїхав вчитись у Вологду, в технікумі вчився. Там у 1983 році ми одружились. Потім працював в Архангельській області. Є двоє своїх дітей: дочці 32 роки, сину – 35 років, двоє онуків.
Куди не глянь – скрізь про дітей мова. Ми віруючі, в «Ковчег» ходимо, це протестантська церква. Є у нас знайома, вона в свій час взяла двох дітей-сиріт, потім ще двох. Ми подивились, пообщались. А потім, знаєте, якось так получалося, телевізор дивишся – передача про сиріт, то чуємо, у знайомих в Сумах – будинок дітей сімейного типу. Куди не кинься – весь час щось вистрелить про дітей. І ми почали з дружиною трохи конкретніше говорить, прийшли у нашу соцслужбу.
У нас з’явилось двоє дітей. Весною буде 9 років, як вони у нас живуть. Зараз Тані уже 16 років, вона у 11 класі, і братик її Коля, йому 12 років. Ми були в статусі прийомних батьків. Може, цей досвід і дозволив нам думати про сімейний будинок. У нас ніщо не відбило охоту, ми прикипіли до цих діток. Чи було все легко? Я з Колею два роки до школи із реабілітаційного центру не вибували. У нього були вади по здоров’ю, і було так, що два тижні я дома – три тижні у центрі у Сумах. Він не балакав, важко було. Але ми все пережили, і тепер ці двоє діток нам як рідні.
Вже третій місяць, як ми з новими дітками. П’ятеро дітей у нас з однієї сім’ї. Там ще є діти, але вони вже дорослі, і одна дитина дуже маленька – півтора рочки, її ми не можемо взяти, бо нам вже не 30 років. Взагалі, у будинку сімейного типу може бути від 5 до 10 дітей, знаю, що є і більше. У Кролевці ми перші. Наш будинок – це комунальне майно, ми тут живемо, поки у нас є діти. Коли дітям виповнюється 18 років, вони йдуть своїм життям. Зараз двох ще в садочок надо водить: їм 4 і 5 років. Живемо далекувато від центру Кролевця, від школи і садка, зате тут не шумно, просторо.
З нашими родичами не все просто. Наші рідні діти були не проти, сказали, що це ваша справа, коли у соцслужбу треба було їхню згоду. Коли ми взяли перших двох дітей, мені казали, що я ненормальний, але у більш грубій формі. Навіть моя мама. А зараз мама прекрасно сприймає дітей, я радий. А от сестра й досі мене не розуміє, що стільки більше появилося дітей. Впевнений, що вона хвилюється за нас, думає, що нам важко. Але вона бачить результати наших старань. Машині брат і сестра нормально відносятся, кажуть, дітям повезло.
Спочатку місто купило будинок. Будинок робився для себе, тут все продумано. Хазяєва лишили меблі, холодильник, забиту продуктами морозильну камеру, пральну машину. Електропилку залишили, насос, щоб каналізацію качать, інструментів багато. Вони знали, для кого продають будинок. Затірко Олександр Олександрович з дружиною Людмилою Анатоліївною дали нам і 150 тисяч, ми купили дітям ліжка за 40 тисяч, столи письмові, купили газовий котел. Хазяїн цього будинку сам ріс без батька, тому знає, як воно…
Нам усі допомагають, але крім мене на ніч діток ніхто не цьомає. Міський голова Олександр Бобровицький каже, що з усіма питаннями йому можна телефонувати хоч вночі, побутову техніку уже привіз народний депутат Андрій Деркач, усі служби Кролевця ідуть назустріч, педагоги стараються. В цьому питань нема. Наша ж задача – дбати про дітей, але не просто зробити їх життя комфортним, а намагатись відігріти їх людським теплом. Перед сном, наприклад, я цьомав і своїх рідних, і двох прийомних. Новенькі спершу просто дивились на наш ритуал, а потім просять: «І мене, і мене!»
Діти знають, що у них є мама. У Тані батька немає, він загинув, у Колі батько є, а мама у них одна. Але вони жодного разу навіть не позвонили. Діти знають, що в них є батьки. Ми від них нічого не скриваємо. Мати може побачити дітей через соцслужбу, якщо вони дозволять. У неї в соцслужбі колись питали, чи не хоче вона дітей бачити, а вона каже: «Знаю, що вони в хороших руках, що там переживать».
У наших новеньких мама теж є, якщо вона відновиться у правах, то зможе забрати дітей. Менші нас називають мама Маша і папа Серьожа. Двоє старші також. А троє середні – тьотя Маша і дядя Серьожа. Але в останній час іноді проривається «мама і папа», що дає нам стимул виховувати, як своїх…
Недавно Таня лежала в лікарні. Їй апендицит вирізали, а я був поруч, бо на дружині всі інші діти залишились. Знаєте, коли люди відходять від наркозу, вони все що угодно кажуть, хтось співає, дехто матюкається навіть. От Таня ледве очки відкрила і каже: «Папа, я тебе так люблю, передай мамі, що я її люблю». Я там ледве не розплакався…
З дітьми постійно учимо уроки. Вже який раз у перший клас. Хочемо, щоб діти розуміли важливість навчання. От старша закінчує школу, прийшов час, коли вона каже – а я хочу в інституті вчитись. І ми зрозуміли, те, що ми вкладали, принесло свої результати.
Машина є, але і дітей багато, вона трохи для цього не підходить. Треба мікроавтобус, щоб було 9 пасажирських місць. Бо разом кудись поїхати важко.
Встаємо ми о пів на сьому. Все швидко. По черзі в туалет – Деніс, Анжеліка, одягайтесь бігом, бистренько-бистренько. Дружина пішла їсти готовити, чайник поставила. В 7.30 поїли, сіли в машину і поїхали. Скільки готуємо? Супу літри 3-4 з’їдаємо за раз, готуємо свіжий щодня. Знаєте, поки діти їдять не все. Менші були в домі малютки, а старші в інтернаті. Там стандартна «армійська» їжа. Ось і звикли вони до макарон. Ми купуємо рибу, часто робимо котлети, ліпимо пельмені. Стараємось, щоб разнообразне було, корисне для них. На празники балуємо. На Різдво, на Новий рік приїжджали до нас гості, донька була, ми влаштували шашлики, разом ходили паритись у сауну нашу.
Часто кажуть, що ми дітей понабирали через гроші. Відповідаємо: «Делай как я, делай лучше нас». Знаємо один приклад, коли взяли люди дітей ради грошей – їх хватило на три місяці. Якщо ми настроєні, що беремо дітей, але не будемо їх любить – нічого не получиться. Це буде мука. У нас робота 24 години в сутки, 7 днів на тиждень, без вихідних, без відпустки. У нас відпочинок починається о десятій вечора, коли всіх спать поклали. Розслабон… І то це, коли діти не хворіють, коли в усіх з уроками нормально, коли нікому їсти чи пити не захотілось.
Знаєте, ми нічого не можем приховати. Вчителі все бачать, сусіди бачать, на базарі бачать. Видно, у чому дитина одіта, як часто ми фрукти купуємо. Ми приїхали у інтернат, подивились – усе гарно, ремонт шикарний. А мене Маша штовхає, мовляв, подивись на взуття, у дітей пальці вилазять! Більше нічого не потрібно говорить, показуха. В школу дитина має йти чиста, у хорошій одежі, з хорошими книжками, рюкзаками і так далі. В секонд дитину не одінеш.
За ці гроші, що дає держава, дітей утримувати можна. Якщо ніхто не хворіє, нема ніяких заморочок, то нормально. Якщо на море поїхати захочеться, то трошки витрати спланувати треба – і все, як і у кожній сім’ї. Подорожувати і відпочивати треба обов’язково, це дає хороший результат. Наші діти були в школі-інтернаті для тих, хто в групі ризику на туберкульоз. Вони ослаблені, їм потрібен відпочинок, лікування, харчування.
На здоров’ї не економимо. Якщо десь можна уникнути шику і транжирства – економимо. Але не на здоров’ї. У Тані поганий зір, і вона користується нічними лінзами, вони дуже дорогі, також потрібні спеціальні розчини і так далі. У Анжеліки теж поганий зір, сумський доктор виписав окуляри – чотири тисячі гривень. Обох хлопців і Віку водили до окуліста, також, мабуть, випишуть окуляри. Колі недавно купили окуляри за 1700 гривень. Треба – значить треба. На опаленні не економимо, бо діти розкриваються вночі часто.
Деякі речі у нас табу. Куриво, алкоголь, наркотики – про це я й говорити не хочу. Я ніколи не курив. Мій дід прожив 96 років, він не курив, моєму сину 35, він не курить і не випиває, донька – точно так. Будемо так і молодших виховувати. Звісно, у підлітків свої погляди, бажання, але треба не забороняти, а якось пояснювати. Якщо дівчинка хоче бути красивою, я ж не забороню їй фарбувати губи, але все повинно бути в рамках. А тут уже твоє мастєрство, як дитині поясняти, чого воно непристойне.
У нас ніхто нікого не принижує. У нас нема таких слів, як «дурень» і так дальше. Якщо хлопець приніс сьогодні двійку, це не значить, що він ідіот чи бовдур. Може, він просто не вивчив урок, а може не дано дитині бути математиком? Треба розібратись. Якщо хтось не хоче вчитись, ми не змушуємо силою, потихеньку пояснюємо, що треба старатись на всю силу, бо це твоє майбутнє.