2 роки в полоні: Донька прикордонника з “Бачівську” бореться за визволення батька
24 лютого виповнилося два роки з моменту російського повномасштабного вторгнення. Для Оксани Лютенко ця дата має ще й особистісний вимір. Саме того дня вона востаннє розмовляла зі своїм батьком Володимиром Лютенком, прикордонником міжнародного автомобільного пункту пропуску “Бачівськ”, що на Глухівщині. На початку 90-х Лютенко був професійним футболістом і провів понад сотню матчів за краснопільський Явір у Першій та Другій лігах. Нині Володимир та шестеро його колег перебувають у російському полоні.
У полон окупанти взяли прикордонників, цивільних осіб та навіть службових собак
“То була звичайна зміна, батько повинен був о 9-й ранку завершити роботу, – розповідає Футбол 24 Оксана Лютенко. – Ми ще напередодні розмовляли, приблизно о 22:00. Тоді я не звернула увагу на один незначний факт, але зараз аналізую нашу останню розмову і розумію, що у тата вже опівночі з’явилися підозри. Він запитав чи тихо у нас, чи усе нормально – я також мешкаю у прикордонній зоні. Тоді це запитання мене не насторожило, а от вранці я зрозуміла, що він мав на увазі”.
Почувши перші вибухи, Оксана взялася дзвонити та писати татові, однак його телефон не відповідав. Спочатку заспокоювала себе, що за розкладом у батька час відпочинку. Останні сумніви зникли, коли важка російська техніка пролетіла повз її дім: “Просто співставила картину, від якої всередині усе похололо. Вся ця техніка пройшла через наш кордон, а мій тато на зміні… У мене була сильна істерика”.
Дівчина каже, що прикордонники до останнього не знали про ймовірну атаку Росії. Хоча ознак того, що наближається щось страшне, було більш ніж достатньо. Одна із них – масовий виїзд російських дипломатів: “Прикордонники запитували росіян, мовляв чи чекати чогось, а ті переконували: “Та ні, що ви?” Через годину після того, як останній російський дипломат залишив територію України, розпочалося повномасштабне вторгнення”.
Прикордонники з Бачівська одними із перших зустріли колони російської важкої техніки. У полон окупанти взяли не лише їх, а й цивільних осіб, які перебували у пункті пропуску, і навіть службових собак. Після фільтраційних процесів цивільних повернули, а прикордонники залишилися у полоні.
Через жахливі умови утримання Володимир суттєво втратив вагу
“Вперше і востаннє тата я бачила у сюжеті російських пропагандистів, – зізнається Оксана Лютенко. – Про долю батька нічого не знала, тож скачала собі VPN і почала шукати будь-яку інформацію. Так випадково натрапила на сюжет, який знімався у Троєбортному, російському пункті пропуску поруч із Бачівськом. Останні новини про тата я дізналася влітку – телефонували з Національного інформаційного бюро з питань військовополонених. Вкотре підтвердилася інформація, що тато перебуває у полоні Російської Федерації. Він є у списках, проте жодних контактів за ці два роки у нас не було”.
У квітні Україні вдалося повернути кількох прикордонників з Бачівська, які перебували в одній камері з Лютенком. Саме від татових колег Оксана отримала крихти важливої інформації – тато живий. Однак через жахливі умови утримання чоловік суттєво втратив вагу.
“Я не можу зрозуміти, чому його утримують. Українські представники, які займаються організацією обмінів полоненими, кажуть, що цьому немає раціонального пояснення. Водночас Росія не керується логікою. Умовно кажучи, вони повертають того, кого заманеться”, – розповідає Оксана.
Лютенко виграв Другу лігу з Явором і обожнює футбол
Володимир Лютенко народився на Сумщині у Краснопільському районі. У 21 рік він дебютував за місцевий Явір у Другій лізі. Наступні шість сезонів хавбек провів у складі одного з найсильніших клубів регіону. Чемпіонат 1994/95 виявився найбільш успішним для Явора та Лютенка персонально. Команда з Краснопілля виграла Другу лігу, а Володимир був одним із найстабільніших її футболістів.
У тогочасному Яворі пліч-о-пліч з Лютенком розпочинали молоді уродженці Криму: Олег Пестряков, Сергій Пронін, Сергій Снітко та Олександр Євтушок. Перший проявить себе згодом у Шахтарі, другий шукатиме себе у Карпатах, а Снітко та Євтушок навіть виступатимуть за збірну України.
Оксана зізнається, що майже не пригадує батька-футболіста і більше асоціює саме із роботою у Державній прикордонній службі України: “Ці дві сфери у його житті рухалися паралельно. Та, напевно, він більше футболіст, ніж прикордонник. Футбол – це його життя. Просто після завершення професійної кар’єри тато ухвалив рішення піти на державну службу, але про футбол не забував”.
Лютенко був капітаном футбольної збірної Сумського прикордонного загону та дуже цікавиться спортом. Донька зберігає вирізки із газет, які нагадують про батькове минуле: “Тато не може без футболу, їх неможливо роз’єднати. Він постійно стежив за усіма подіями, вболівав за Динамо. Навіть коли їв чи займався іншими справами, то паралельно вмикав футбольну трансляцію. Ми жартували, що футбол для нього навіть важливіший за сім’ю”.
Донька вступила до лав ЗСУ
Оксана розповідає про ще одну особливу тему в сім’ї Лютенків: “Тато дуже любить Україну. Можливо, існують певні стереотипи, що на Сході країни менше патріотів, проте батько є тим, хто руйнує таке твердження. Змалечку я зростала в особливій атмосфері. Ледь не з кожної поїздки тато привозив мені українську символіку, різні сувеніри. Завдяки футболу він багато подорожував. І кожного разу дарував синьо-жовті стрічки, футболки, вишиванки. Перед вторгненням батько заспокоював і запевняв, що все минеться. “Якщо це таки трапиться, то захищатимемо свою батьківщину”, – казав батько”.
Щоб привернути увагу до проблеми українських полонених, восени Оксана організувала акцію. Дівчина вийшла на площу поруч із театром імені Щепкіна у центрі Сум із табличкою “Ціна моєї свободи – 576 днів його неволі”. “Вдаюся до таких речей, коли відчуваю сильний біль і не можу з ним впоратися. Можливо, ці акції не мають надзвичайної сили і не повертають буквально батька та інших полонених додому. Але таким чином я заспокоюю душу і ділюся своєю проблемою з оточуючими”, – пояснює Оксана Лютенко.
Останні два роки суттєво змінили Оксану – дівчина добровільно вступила до лав ЗСУ: “Я навчалася на юридичному факультеті, вступила на військову кафедру. Мене тягнуло у воєнну сферу. А після потрапляння батька у полон я однозначно вирішила, що хочу стати частиною Збройних Сил України. Тато про це не знає. Якби він про це дізнався, то, мабуть, сильно переживав би”.
***
Свої два дні народження Володимир Лютенко провів у полоні. Донька каже, що ці дні, а саме 22 листопада, переживає особливо важко. “Хочу його привітати, утім не можу цього зробити, – пояснює Оксана. – Також дуже важко, коли у свій день народження чекаю на дзвінок тата, але він не телефонує. Страшенно болісно… Навіть слів не можу підібрати, щоб поділитися тим, що я відчуваю”.
Оксана Лютенко мріє і живе надією на те, що третій день народження батька вони святкуватимуть разом: “Хвилююся, що його може підвести здоров’я і він не дочекається цього. Боюся того моменту, коли отримаю дзвінок від Координаційного штабу. Водночас сподіваюся, що одного дня мені зателефонують і скажуть, що батько на волі, що він повертається. Це буде особливий момент, якого я чекаю усім серцем”.
“Два серця у полоні”
16 березня у центрі Харкова родичі зниклих безвісти та полонених військових провели акцію-перформанс “Два серця в полоні”. Близько 50 людей зібралися на майдані Свободи. Серед них – Оксана Лютенко, яка чекає на визволення тата 752 дні.
Мета акції — привернути увагу суспільства до проблеми повернення полонених та пошуку зниклих безвісти військових, розповіла Суспільне Харків телефоном співорганізаторка Світлана Білоус.
Учасники акції встановили на майдані Свободи столи, за якими сиділи родичі полонених та зниклих безвісти військових. Другий стілець навпроти залишався порожнім, але на ньому висіла військова форма.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ