“Ніхто не заспіває, окрім мене”: Хто і як живе в селах прикордонної громади Сумщини?
У Новослобідській громаді живуть представники давнього народу — горюни, чиї предки мешкали на цих землях століттями. А деякі села майже повністю населені нащадками переселенців з інших місць. Хто і як живе у прикордонній громаді Сумської області – у матеріалі Суспільного.
Від села Мазівка до російського кордону 16 кілометрів. Живеться тут неспокійно, — розповіла Світлана Шевченко.
“У нас дуже гучно, в мене через це слух пропав, я погано чую. Кажуть лікарі, чи то через нерви, чи то. Неспокійно, тому що і там прилітає, і тут прилітає, і кілометр від нас прилетів КАБ, хата згоріла. Ну а де краще?”, — додає жінка.
Вулиця, де живе пані Світлана, з’явилася у 80-х, коли будували житло для молодих спеціалістів, яких запрошували з усього Радянського Союзу. Тоді тут жили представники 15 національностей, це був час розквіту Мазівки, розповідає уродженка села Лідія Соловйова:
“Спочатку було велике село, працелюбне. Багате. Потім на початку 70-х укрупнювали колективні господарства, наш колгосп об’єднали з сусіднім, центральну садибу перенесли туди, село почало занепадати, люди виїжджали цілими родинами. А в 1986 році село почало відроджуватись. Відродили тоді колективне господарство, в нас був колгосп “Мир”, який відомий, мабуть, на весь Радянський Союз був. З’явилось багато молоді, багато дітей. У школі навчалося понад 200 дітей”.
А в 90-х люди знову почали виїжджати, каже жінка. Зараз тут кілька сотень мешканців. Пані Лідія розповіла, що зараз у селі є все, що потрібно для життя: магазини, клуб, своя амбулаторія, школа працює онлайн, відносно нова житлова забудова. Стара Мазівка – це тепер вулиця на околиці, де наша знімальна група не зустріла жодної людини.
До сусіднього села Воронівка менше кілометру. Воно тісно пов’язане з Мазівкою, оскільки в самому селі немає нічого, окрім півтора десятка жилих садиб, розповідає місцева жителька Галина Міненко:
” В нас тут немає магазину, доводиться йти на Мазівку, а так хто хоче – в місто їздить Людей мало вже. Повиїжджали, хто молодь, то повиїжджали. Через війну тут в нас толком так і ніхто не виїхав, бо тут корінні жителі позалишалися, старі, куди людям їхати”.
Донька пані Галини Христина у травні з 4-річним сином переселилася сюди із Шалигиного, що на Шосткинщині. Там внаслідок обстрілу був пошкоджений їхній будинок. Вже майже три місяці чоловік Христини Роберт вважається зниклим безвісти, жінка каже, востаннє він виходив на зв’язок наприкінці серпня.
“І всі мовчать, ніхто нічого не хоче говорити”, — зізнається Христина.
На околиці села – зруйнована садиба, кілька місяців тому сюди влучив КАБ. Як розповіла Лідія Соловйова, це був новий будинок, в ньому жила багатодітна родина. Наразі сім’я отримала сертифікат на житло і придбала помешкання у Путивлі.
Село Линове, вперше його згадують у рукописах 16 століття. Село відоме своїми мешканцями. З давніх часів тут живуть горюни – старовинний народ Путивльщини. Мова і побутова культура горюнів поєднує українські, білоруські і російські елементи. З покоління в покоління в родинах передають старовинні рецепти страв.
“Сичіки ліпили: відварювали квасолю, товкли її, додавали туди пережарку, сало, цибулю, перемішували, катали кульками і їли, ситна страва була. Клінухи пекли, на сорокваші, цукор там, сіль, яйце розбивалося. Хто багатший, з яйцями, хто бідніший – так вже ж ліпили”, — розповіла місцева Жанна Дзекунова.
Пані Жанна розповідає: у 50-х роках у Линовому мешкало більше 3 тисяч людей, село було багате, мало навіть свій цегляний завод. Тепер залишилося близько 200 мешканців, з них з десяток мають роботу – у магазині, клубі, бібліотеці, сільській раді, є свій перукар, а місцеві вчителі працюють в сусідньому селі.
“Раніше йдеш було по селу – доярки їдуть на машині, їдуть баби на поле на буряки, фуражири на конях, шофери кругом. А зараз вийдеш – на селі немає нікого”, — додала Жанна.
Місцева церква найстаріша у колишньому Путивльському районі, їй більше ніж 600 років. Зараз служби тут проводять тільки по великих святах, каже пані Жанна, а до війни на Великодню всеношну приїздило стільки людей, що не поміщалися всередині, стояли зовні у кілька рядів.
Особлива гордість місцевих вірян – фреска, яка збереглася на церковній стіні – ангели, що танцюють.
“Називається “Танцюючий карагод”. Хоровод, а в нас в селі так кажуть “карагод”, тож “Танцюючий карагод””, — розповіла жінка.
Унікальна горюнська говірка – поєднання кількох слов’янських мов, розповідає пані Жанна.
“Це ж ми горюни, того так і розмовляємо: йон, нясеть, вязеть, бягіть. Така в нас мова, звикли вже, так розмовляємо, наче ми нічого балакаємо (сміється). В нас і українські слова, і російські, і білоруські, і свої”.
Говірка горюнів найкраще збереглася у старовинних піснях. У Линовому з давніх часів співали, – каже пані Жанна. Нині вона є художнім керівником народного фольклорного колективу “Горюночка” при сільському клубі. Жінка каже, що горюни мають унікальні вміння багатоголосого співу.
Так у Линовому співає Тетяна Сковорцова. Пані Тетяна каже, що вся її рідня була співуча, вона виросла у супроводі горюнських пісень.
“Була малою, сиділа на печі, а до нас бабусі ходили гуляти, і по 15 бабок на святки. І бабусі кріпко були співунки. І я сиділа на печі, а вони співають, і я з ними. Зараз у Линовому ніхто не заспіває, окрім мене, старовинну пісню. Я тільки біля телевізора сиділа на дивані співала. Сама сяду і співаю на всю хату. Коли виходить, коли ні, коли як”, — розповіла жінка.
Пані Тетяні 83 роки, вона уродженка села Линове. В пані Тетяни п’ятеро дітей, 12 онуків, 14 правнуків. Каже, діти відвідують, допомагають, і сама їздить до них у гості, але декого не бачила кілька років.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ