Палаючі серця: Невигадані історії родинної династії конотопських рятувальників
17 вересня в Україні відзначили День рятувальника — свято мужніх та безстрашних людей, які завжди приходять на допомогу до всіх, хто потрапив у біду. Конотоп.City розповів про родинну династію рятувальників — сім’ю Опалейків.
Найважче в роботі – повідомляти рідним про смерть їхніх близьких
Найстаршим серед династії рятувальників родини Опалейків є пан Микола. Службі у пожежно-рятувальній галузі він присвятив 16 років життя.
Микола ОпалейкоФото: Архів міської служби порятунку
Починав трудовий шлях фельдшером у пошуково-рятувальній службі, яка діяла при в/ч А2503. Брав участь у порятунку літаків, що зазнали аварії. Здійснив 157 стрибків з парашутом. Після того, як частину служби на території Конотопа розформували, працював 6 років фельдшером у лікарні.
Роботу свою любив і вважав її важливою та затребуваною, але весь час хотів займатися чимось таким, що зветься «чоловічою справою», вимагає мужності та фізичної витривалості, передбачає ризик. А відтак вступив до Вінницького вищого профтех училища цивільного захисту та по завершенні прийшов працювати до міської пожежної частини в Конотопі. Наразі Микола очолює відділення другого караулу міської служби порятунку 101.
На запитання про те, чи властиве для рятувальників почуття страху, каже, що, попри звикання до надзвичайних ситуацій, він у такій професії присутній. Адже команда завжди переживає, що будь-яка помилка чи зволікання можуть коштувати життя людям. Страх пожежника — це швидше обережність.
Батько і син ОпалейкиФото: Архів міської служби порятунку
До того ж, на кону може бути і життя самих рятувальників, адже під час гасіння пожежі часто доводиться працювати в екстремальних умовах, де є ймовірність вибуху газового балону чи удару струмом. І коли той страх вдається опанувати, — каже Микола, — він стає помічником».
Кожен виїзд за викликом — це окрема життєва трагедія якоїсь людини. І головне у кожній із них — уникнути найстрашнішого — загибелі. Для цього потрібна злагоджена командна робота. Але з різних причин трагедії все одно трапляються.
«Особисто для мене найстрашніше і найважче в роботі — повідомляти рідним про смерть їхніх близьких. Ніколи не забуду ДТП, в якій у понівеченій автівці загинув чоловік. Жахлива картина, яка на декілька секунд викликала суцільну тишу.
Аж раптом її розірвав дзвінок телефона, на екрані якого висвітилось ім’я та фото дружини загиблого. І жоден з нас не хотів у той момент бути тим, хто підніме слухавку і повідомить жінці страшну новину.
Іншого разу, викликавши пожежних, хлопець поліз на дах палаючого будинку, аби, не гаючи часу, самостійно почати гасіння. Але йому забракло сил і він загинув. І як же неймовірно важко було сказати про це його матері, дівчині, які просто не хотіли в це вірити. Бути психологом, уміти знайти потрібні слова, щоб заспокоїти, привести до тями, — це чи не найголовніша навичка, якою повинен володіти рятувальник».
«Завжди запитую себе, чи зробив я усе можливе, щоб не загинула людина»
Вирішальним у виборі професії для Владислава Опалейка став приклад батька. З дитинства він спостерігав за його роботою. Затамувавши подих, слухав історії з буднів його колег, коли приходив до пожежної частини на екскурсію.
Владислав ОпалейкоФото: Архів міської служби порятунку
Був непосидючим та фізично розвиненим — у шкільні роки професійно займався легкою атлетикою. А тому не бачив причин для того, щоб не спрямувати свою молодечу енергію на служіння благородній справі.
Владислав має декілька спеціальностей – пожежного та хіміка-дозиметриста, а також інструктора з радіаційної, хімічної та бактеріологічної розвідки.
В професії лише п’ять років, але вже декілька разів його відзначило вище керівництво, має медаль за особливу мужність, проявлену під час ліквідації НС «Герой-рятівник». Не зважаючи на молодий вік, очолює відділення четвертого караулу.
Владислав Опалейко
Владислав переконаний, що всі рятувальники — адреналінозалежні люди. Робота екстремальна, часто доводиться працювати на висоті, у стані нервового напруження. І тут важливо не лише перебувати в гарній фізичній формі, а й бути психологічно стійким, впевненим не лише у собі, а й у тому, що працюєш не один.
«Інакше не можна, — каже Владислав Опалейко. — Адже, буває, що ти заходиш у суцільну темряву, де доводиться діяти на інтуїтивному рівні. І дуже важливо відчувати підтримку колег, бути впевненим, що навіть за найгіршого сценарію вони тебе не залишать, витягнуть, допоможуть».
З-поміж сотень надзвичайних ситуацій, у ліквідації яких брав участь Владислав, найбільше йому врізалися в пам’ять дві. Одна з них пов’язана з масштабним горінням сухої рослинності в 2020 році.
Інший випадок пов’язаний із загибеллю чотирьох людей, які задихнулися чадним газом уві сні.
«У той час — каже Владислав, — стискалося серце від думки, що вони такі молоді, що без батьків залишились двоє дітей, які на той час були у бабусі. Взагалі бачити смерть — це завжди важко, і не тільки для родичів. У таких випадках ти завжди запитуєш себе, чи зробив ти усе можливе для того, щоб цього не сталося».
Серця трьох – династію рятувальників поповнила жінка
Нещодавно родина Опалейків поповнилася ще однією представницею рятувальної професії. Юна — випускниця Харківського національного університету цивільного захисту України Софія у 2020 році за розподілом потрапила до Конотопа. Вона одразу впала в око Владиславу. Нещодавно молодята побралися.
Софія ОпалейкоФото: Архів міської служби порятунку
Софія працює інспекторкою, в її обов’язки входить перевірка об’єктів на пожежну та техногенну безпеку. Проте й у гасінні пожеж вона теж періодично бере участь.
«Один із перших моїх виїздів був до будинку, де стався вибух газу, — згадує Софія, — в помешканні був чоловік. Слава Богу, він залишився живим. Я тоді дуже близько все брала до серця і навіть не знаю, як би почувалася у випадку людської смерті. З часом починаєш розуміти, що це твоя робота, яку не треба сприймати як особисту трагедію. Але, скажу чесно, це не так уже й легко, принаймні новачку».
Про роботу в силових структурах Софія мріяла з дитинства. Каже, що певний час вагалася між професією поліцейської і рятувальниці. Але, зрештою, обрала другу. Каже, що приходити на порятунок постраждалих у неї в крові. З дитинства разом із батьком-ветеринаром постійно допомагала безпомічним тваринам, цікавилася темою надання першої допомоги при різних видах тілесних ушкоджень.
На запитання про те, чи важко бути дружиною та невісткою досвідчених рятувальників, посміхаючись, каже, що ні. «Навпаки, — коментує Софія, — є в кого попросити допомоги, з ким порадитись у вирішенні робочих питань».
***
А от про роботу вдома в родині Опалейків намагаються не говорити. Усі троє переконані, що вона повинна залишатися за дверима пожежної частини одразу, як вони здають чергування.
«Як і у всіх інших людей, у рятувальника теж має бути особистий простір, місце, де він відновлює сили — фізичні і моральні, — резюмує Микола Опалейко. — І таким місцем є дім — фортеця, яка захищає від буденного негативу і дарує спокій».