Пішки в евакуацію: як 84-річна бабуся з Сумщини втікала від війни
Мешканці Полтавської області зателефонували журналісту ВШ і повідомили про те, що вони прихистили в себе незнайому стареньку з Великописарівської громади, яка з одним паспортом і палицею покинула рідну домівку і пішла «в нікуди»…
Те, що розповіла бабуся, не вкладається в голові, але все закінчилося благополучно, і це – найголовніше!
Не так сталося, як гадалося..
«Де народився, там і згодився» – Валентина Давидівна була впевнена, що даного принципу вдасться дотриматися до кінця свого життя. Народилася вона в с. Лукашівка Великописарівської громади і за всі 84 роки так жодного разу за його межі далеко й не виїжджала.
– Я ніде за все своє життя не була й світу не бачила, – каже співрозмовниця. – Роботи вдома було багато: город, господарство, родина.
Так вийшло, що мама пережила своїх дітей. Один син у 38 років втопився у сільському ставку. А життя старшого, якому на той момент був 61 рік, обірвав раптовий інсульт. Чоловіка вже теж поруч немає, от і думала Валентина, що доживатиме віку на самоті в своїй хаті та в рідному селі.
Проте навіть і подумати не могла жінка, які «сюрпризи» на неї чекають на схилі років, і що війна вижене її з дому!
Попри те, що кордон з ворогом проходить майже в городі пані Валентини, вона не збиралася нікуди виїздити. Два роки після повномасштабного вторгнення мужньо залишалася в Великописарівській громаді.
А 12 березня нинішнього року ситуація ускладнилася, і рф почала знищувати прикордонну територію, буквально стираючи з лиця землі і Велику Писарівку, і села навколо неї.
– Спочатку по Лукашівці били не сильно, але місцевим мешканцям все одно пропонували евакуюватися, – розповідає пенсіонерка. – Рятувальники, поліція, волонтери, керівництво села та громади – всі переконували негайно виїздити, але я від евакуації відмовилася. Тому що не уявляю, як старій людині, в якої вже багато проблем зі здоров’ям, жити в одній кімнаті з іншими? Там же селять по десять осіб, і чоловіків, і жінок. Усіх разом, у якомусь шкільному класі чи дитсадочку! Та ні, краще вже вдома сама собі хазяйка!
Останні з могікан
Так можна назвати чотирьох бабусь, які на свій страх і ризик залишилися в Лукашівці. Зі слів Валентини Давидівни, всі – приблизно одного віку – плюс мінус 80 років. Їх не лякало те, що вони опинилися відрізаними від інших населених пунктів і що життя на їхньому «нулі» – це скоріше виживання, адже до них через близькість кордону і підірвані мости вже не возять хліб та не їздить швидка.
А потім почалися жахливі обстріли. російська армія скидала по кілька КАБів цілодобово, і перебування в Лукашівці перетворилося на суцільне пекло. Вже ніде не можна було сховатися від авіаційних атак, навіть у підвалі!
– Ми з наймолодшою сусідкою, якій 78 років, три доби сиділи в погребі, – згадує страшні моменти Валентина Давидівна. – Спали ми на старому ганчір’ї, яке кинули просто на картоплю. Коли вибухи вщухали, я виходила надвір, йшла в хату та гріла воду для чаю. У підвалі було все, але не було найголовнішого – хліба. Що не з’їси, а все якось не те. Та ми були щасливі, що хоча б живі!
Втеча в нікуди
Одного дня, коли бабусі сиділи в погребі, вибухова хвиля дісталася й до них! Вхід обдало вогнем і завалило цеглою. В той момент мешканки Лукашівки зрозуміли, що від неминучої загибелі їх не врятує навіть підземельне укриття. Тому героїчні бабусечки вирішили рятуватися втечею подалі звідси. У Валентини Давидівни були заздалегідь налаштовані дві сумки з найнеобхіднішими речами та перекусом, що довго не псується. Та, оцінивши власні сили і складнощі, які на них чекають під час самостійної пішої евакуації, старенькі пішли без нічого, залишивши все вдома.
– 18 березня ми з сусідкою вирушили в дорогу, евакуюватися самостійно, бо почали гупати ще дужче, – каже Валентина Давидівна. – Узяли лише паспорти. У мене ще була палиця, адже хворі ноги погано ходять, без неї – ніяк!
Старенькі мандрівниці навіть водички з собою не взяли, бо це – зайвий вантаж та зайняті руки. Отже, рушили в дорогу. До сусідньої Олександрівки йшли дві години. А там – розбиті хати. Увійшли до першої ліпшої, щоб перепочити та чогось перехопити, бо вже й зголодніли. Знайшли в погребі купу різних салатів. Відкрили, а от як їх їсти без хліба? Якось вже поїли.
– Сидимо, їмо, аж тут – приліт! Як гухнуло, аж кут кухні на наших очах відколовся від хати і відвалився! – розповідає пенсіонерка. – Тому ми знову спустилися до підвалу. На ночівлю. Полягали, підстеливши якусь брудну брезентову ряднину, яку знайшли на подвір’ї. Рано-вранці піднялися і рушили далі. По селу Олександрівка йшли до 16 години. Повільно, бо старі хворі ноги сильно не розженуться. Вже й палиця не допомагає. За всі 84 роки стільки не ходила! Човгала по хаті та по своєму обійстю, ну ще й по селу. А тут довелося такі дистанції долати! Та ще й гупало так сильно, але добре, що десь далеченько, а не поруч і не над головами.
В одній з хат, куди вони увійшли перепочити, мандрівницям дуже пощастило з їжею: на столі стояли банки з салом, огірками та помідорами, а в шафі вони знайшли ще й хлібину! От вже радості та ситості було! З новими силами і йти легше! «Як починаються обстріли та вибухи, ховаємося в підвали, – ділиться пережитим бабуся. – А як перегримить, вилізаємо та йдемо далі».
Пройшовши Олександрівку, пішли сосновим лісом, а потім вздовж річки – до Пушкарки. Побачили жилий будинок, попросилися до людей переночувати.
– Кажемо, пустіть нас хоч у погріб, а вони нас пустили в кухню! – згадує радісні моменти важкого евакуаційного шляху наша героїня. – А там так тепленько! Зігрілися! Вдосвіта пішли далі і нарешті дійшли до Великої Писарівки. Сіли на околиці, відпочили та й зателефонували своїм знайомим, щоб допомогли нам далі.
Світ не без добрих людей
78-річна сусідка додзвонилася до своєї сестри, яка мешкає в Сумах, та приїхала за нею і забрала до обласного центру.
А Валентина Давидівна зателефонувала мешканцю Великої Писарівки, який увесь час був для неї справжнім рятівником: привозив хліб до Лукашівки та все необхідне. Цей місцевий житель евакуював свою родину до Полтавської області, туди ж відвіз і Валентину Давидівну.
– Прихистили мене добрі люди в селі на Полтавщині: викупали, перевдягли в чистенький одяг, нагодували, забезпечили всім необхідним, – розповідає жінка. – Ніколи не думала, що доживатиму віку на чужині. Але повертатися мені вже нікуди. В мене немає дому, як і всієї Лукашівки. Тут є городчик, буду поратися в земельці.
Валентина Давидівна зазначила також, що знаходиться в евакуації не сама. Компанію їй склала улюблениця Жулька. В господарстві старенької було аж чотири собаки, а Жулька – найстарша. І саме вона побігла за хазяйкою, коли та вийшла за ворота подвір’я. Як пенсіонерка її не відганяла, але марно: тваринка не слухалася та бігла за нею.
А коли бабуся сідала в автівку на Полтавщину, собачка стрибнула господарці на руки і ніяк її було звідти не зігнати. Довелося евакуювати обох! Тепер Жулька – головна цінність жінки, яку вона взяла з собою зі старого життя в нове.
Бажаємо Валентині Давидівні, відірваній від рідної землі в такому поважному віці, благополучно адаптуватися до нового місця і жити у відносному спокої та оточенні добрих людей.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ