Сумщина у вогні: як виживають на війні прикордонні села
Про те, що у 2024 році на Сумщині гАряче, знає нині вся Україна. Щодня у новинних стрічках повідомляють про масовані обстріли міст і сіл області, численні жертви, знищені будинки і розстріляні автівки. Триває масова евакуація прикордонних сіл: людей прихищають як у більш віддалених населених пунктах області, так і по всій Україні.
За даними обласної військової адміністрації, з початку року на Сумщині загинуло 38 цивільних, близько 100 поранених, серед них — 8 дітей. Водночас, у період з липня минулого року до сьогодні з прикордоння Сумської області евакуювалися понад 12 тисяч мешканців, серед них 1777 дітей.
Ось типове повідомлення телеграм-каналів:
“112 вибухів було протягом дня на Сумщині, повідомили в ОВА. Російських ударів зазнали Сумська, Миколаївська, Миропільська, Хотінська, Юнаківська, Білопільська, Краснопільська, Великописарівська, Путивльська, Шалигинська, Есманьська, Середино-Будська та Свеська громади”.
У двох із цих громад, а також в обласному центрі Сумщини, побував кореспондент “Цензор.НЕТ”. Ось що він там побачив.
САМОТОЇВКА: РОСІЙСЬКИЙ УДАР ПО МИРНОМУ СЕЛУ. СВІДЧЕННЯ ОДНІЄЇ СІМ’Ї
Краснопільську громаду, розташовану неподалік кордону, регулярно обстрілює ворог. На початку квітня під ударом опинилася Самотоївка, село за 35 км від кордону. Не дивно, що за ці два роки звідси виїхали половина мешканців…
3 квітня росіяни вранці вдарили по селу ракетою, пізно ввечері – КАБом. Загинув 45-річний переселенець з іншого села на Сумщині.
Як це було, виданню “Цензор.НЕТ” розповіла місцева мешканка Людмила Іванівна Рогова. Нею досі володіли емоції, адже обидва вибухи сталися недалеко від її будинку.
-Спочатку вчора, о 9 утра, там за магазином впала ракета. Дивіться, що зробилося з клубом! І один на все село продуктовий магазин розвалило. Згоріло кілька машин, були поранені. Потім стихло, всі пороз’їжджались, ми почали в себе приходити. Повибивало, звичайно, вікна, деінде дахи поламало – але більшість вціліли.
А вже, дорогенькі мої, об 11 годині – шарахнуло так, що була яма в человєчеський рост. І це поруч з моєю хатою. Шо тут було – і сусідня хата палала, і машина згоріла. Слава Богу, з сусідів ніхто не загинув. Усе горить, скло побилося, я сильно спугалася, не можу вийти! Аж тут чую голоси: “Тут хтось є живий?”
Я кричу: “Я жива, тільки з хати боюся вийти, та й двері на мені заклинило!” То, слава Богу, прийшов один мужчина, повитягував ті двері і мене теж витягнув. Почувала себе погано, в мене тиск підскочив…
-А є розуміння, куди вони хотіли влучити?
-Якби вони ото влучили в того Путіна! На початку війни вони через наше село пройшли танками. Ціла дивізія пройшла! А коли наші їх гнали, два дні тут стояли. Так вони шо можна було взять – брали…
За кілька хвилин до Людмили Іванівни прийшов онук Женя. Бабусю свою він дуже любить, і, розповідаючи про жахи минулої доби, переживав одночасно і за себе, і за неї:
Що ж, надивився хлопець за останні два роки…Бачив і російські танки, і окупантів, коли вони вже залишали Сумщину:
-Насмітили, по всіх хатах лазили, шукали, чи нема у людей зброї. Якби знайшли щось або військову форму – одразу б розстріляли. А як їхали повз нашу хату, дула у нашу сторону повернули. Ми присіли за стінку – і тоді вони поїхали собі дальше…
ХОТІНСЬКА ГРОМАДА: ЖИТТЯ ПІД ПОСТІЙНИМ ВОГНЕМ
Наступного дня кореспондент “Цензор.НЕТ” прямує до Хотінської селищної громади, яка у щоденному переліку потерпілих від ворожих обстрілів Сумщини – завжди серед “рекордсменів”. І саме смт Хотінь, і 12 сіл громади розташовані по лінії державного кордону України з РФ. До повномасштабної війни тут було майже 6 тисяч мешканців, зараз від них залишилася половина.
Із ситуацією мене знайомить командир ДФТГ (добровольчого формування територіальної громади) Хотінської громади, у минулому – кадровий військовий, Володимир Бакай. Разом із ним ми із Хотіні їдемо ще ближче до кордону – у село Кіндратівка.
Поля за Хотінню – досі у торішній кукурудзі; ніхто її не збирав, щоб не підставляти себе під ворожий вогонь. Минаємо чергові руїни: це уламки майстерні і корівників, колись важливих для Кіндратівки споруд. Ворог неодноразово лупив сюди КАБами і не тільки. У корівниках багато корів було поранено; в результаті люди звідси виїхали, корів і свиней або продали, або перевезли до інших місць.
Звідси до російського кордону по прямій – від одного до трьох кілометрів, залежно від вулиці.
Гатити агресор може чим завгодно, і за таких обставин оголошувати повітряну тривогу – просто немає сенсу. Куди не кинеш погляд – всюди сліди обстрілів, знищені місцеві школи і амбулаторія, подекуди – вирви у городах і обабіч доріг, понівечені хати. Жити тут дуже небезпечно, бо постійно прилітають не тільки ракети, снаряди і КАБи, а й міни, 120-ті та 80-ті. Інколи з ворожої сторони на підвищену позицію виїжджає і б’є по нашій території танк.
Усю цю російську машину смерті координують численні дрони – не обов’язково, втім, розвідувальні; інколи російські БПЛА-камікадзе полюють на автівки, які рухаються.
Тому Кіндратівка нині нагадує фантом. Залишилися переважно пенсіонери, які нікуди їхати не хочуть і лише інколи виповзають зі своїх домівок – з побутової необхідності або щоб погрітися на весняному сонці.
–Чи багато в Кіндратівці і Хотіні “ждунів”? – питаю Бакая.
-Не сказав би, щоб багато. Хоча територія тут така, що колись з обох сторін було багато родичів. Є, скажімо, ставок з дамбою: з однієї сторони Україна, з іншої – Росія.
Тут же ж як усе починалося? Росіяни колоною через нас прийшли. Тоді у Хотіні зібралася громада, близько 200 людей по списку. Ми самі і зброю діставали, і полонених брали, і САУшку одну в них забрали, і танк. Тепер вони – на службі у ЗСУ.
–А як танк віджали?
-Між Писарівкою і Хотінню вони у нашому чорноземі застрягли. Ми їх з того танку повикурювали, усе прикрили, щоб ніхто не пограбував. А потім приїхали спеціалісти, розібралися і забрали і танк, і САУшку…
–До речі, про чорноземи. Це ж тепер навколо Кіндратівки по полях нічого і не засієш, бо ж – обстріли, міни…
-Наскільки знаю, говорили про те, щоб сіяти горіх та сою.
–Чому саме їх?
-Треба, щоб були низькорослі культури. А загалом – якщо нічого не сіяти, воно ж так позаростає бур’янами, що закриє землю ще більше, ніж було…
Їдемо далі, ліворуч від дороги – той самий мальовничий ставок з дамбою, де у мирні часи, мабуть, була гарна риболовля, але зараз – лише смерть.
-Бачите вирву? – каже Бакай. – Тут загинув сумчанин, який сюди приїздив на дачу, собачку підкормити…
–Лихо…А що російські ДРГ, намагаються тут діяти?
-Намагаються. Одна така заходила на Олексіївку – і вбила там брата і сестру. Ті у машині їхали, з затемненими вікнами, а брат був у білій курточці. І оскільки діло було зимою, могло скластися враження, що на ньому був маскхалат. ДРГ-шники ту машину і розстріляли, з усіх сторін. А неподалік жінка з сусіднього села йшла на автобус – випадково їх побачила і нам повідомила. То приїхали сапери і їх розмінували.
–Розмінували?
-Ну, да, росіяни ж і загиблих мінують. Такі подляни увесь час роблять…Мінують поля за допомогою маленьких парашутів. Недавно спустили щось на зразок магнітної бомбочки – спеціально під працюючий трактор.
Проїжджаємо повз перехрестя, з дорогою у різних напрямках.
-Ця траса йде прямо на Росію – пояснює мені пан Володимир. – Там розвилка на декілька сіл. На початку війни там будка стояла, і на тій будці снайпер лежав. Ну, як тільки туди наша 72-га бригада заїхала, вони першим же снарядом ту будку рознесли нахрін. Так що росіяни тут непогано отримали…
-А зараз з того боку які підрозділи базуються?
-По ту сторону постійної воїнської частини немає. Вони увесь час на ротації. Загалом присилають сюди новеньких – по нас вчитися. І пілотів БПЛА, і снайперів, і ДРГ. Їхня задача – зайти на нашу територію, тут нашкодити і повернутися. Навчилися – поїхали на передок чи в інше місце.
Зупиняємося біля одного з двох магазинів, що залишилися у Кондратівці. Продавчиня Олена Іванівна каже, що коли лунають вибухи, вона за принципом двох стін ховається у підсобці.
-Які продукти під час війни народ бере більше? – питаю її.
-Найголовніші – чай, каву, фрукти, овочі, цукерки.
–Дрони над селом часто бачите?
-У мене із зором не дуже, але люди кажуть – часто бачать.
–Ваша сім’я тут?
-Так, тут.
–Виїхати не хочете? Що вирішуєте на родинній нараді?
-Поки тут, а далі – по ситуації…
Їдемо далі. Ось і місце подвійної трагедії, про яку писали і у національних ЗМІ: спочатку 27 лютого росіяни обстріляли місцеве агропідприємство, а наступного дня, коли слідчо-оперативна група здійснювала документування наслідків обстрілу, ворог вдарив знову. Загинули поліцейський та поліцейська, ще троє слідчих та одна слідча дістали поранення.
Цю манеру – гатити двічі, вдруге – вже по рятівниках, пожежниках, поліцейських і журналістах – рашисти практикують по всій Україні. Кажуть, це улюблена тактика ХАМАСу; що ж, два терористичні режими-союзники вбивають за єдиною методою.
А от по місцевому красеню-ліцею агресор вдарив за 2 дні до нашої поїздки. На щастя, прямого влучання не сталося, лише луснули шибки, але під роздачу потрапили два флігелі біля ліцею. І як же добре, що діти в ліцеї нині навчаються онлайн: уся пришкільна територія усіяна уламками. За 2-3 хвилини кореспондент “Цензор.НЕТ” назбирав на газоні кілька таких.
На відміну від службових приміщень, Хотінський ліцей Хотінської селищної ради зазнав незначних пошкоджень; водночас на пришкільній території після обстрілу залишилося багато уламків
Наслідки обстрілу мені показує місцевий житель, пан Микола.
-От дивіться, – каже він, тут, – у дерево, був перший приліт снаряда. Гахнуло добряче. Ось уламки.
–Ви вже тут напам’ять вивчили, де САУшки, де “Гради”
-Ну, да. А онде, дивіться, там нещодавно ракета пролітала.
–І як ви їх розбираєте по звуку?
-Не по звуку, по запчастях. Хоча трішки і по звуку. САУ – та свистить, а ракети – по-іншому…А осьо бачите воронку? Це був другий приліт.
Повертаючись до Хотіні, обговорюємо з Володимиром Бакаєм проблему російських шахедів, багато з яких заходять в Україну саме через Сумщину.
– На початку війни шахедів не було – каже він, – зараз їх дуже багато. Громада наша знаходиться, у кращому разі за 15 км від кордону. Для того, щоб бачити і збивати ці дрони, нам потрібні антидронові рушниці. 4-5 стволів, щоб збивати шахеди на підході.
–Що ж, звернімося до читачів з проханням задонатити вам, хто скільки може. А гарні стрільці у вас є?
-Звичайно. До ДФТГ ж насамперед завжди хто йшов? Мисливці з рушницями…
А чим на третьому році війни доводиться займатися місцевій владі? Слово голові Хотінської громади Миколі Торянику:
Після цього приїхав у Хотінь, там зустріч з військовими тих підрозділів, що стоять на території громади. Комусь треба дошки, комусь – екскаватор, комусь – плівка. Усе це ми купляємо і передаємо цим підрозділам. Взагалі, цими днями посада селищного голови – це мінімум на 50% робота на сили місцевої оборони.
Потім – коротка нарада у комунальному господарстві, далі із начальником ЖКХ поїхали до Монченко Єви Василівни. Це взагалі-то не моя громада, але в неї загинув син, а він жив у нас, у Хотіні. Минулого тижня завезли їй дрова, цього тижня – полагодимо їх впалий паркан.
Звідти – в Олексіївку, там вночі був обстріл, зараз все більш-менш нормально, немає тільки Інтернету плюс пробило башту. Але ми варити не будемо, бо дуже високо, а в нас немає підйомника. Скільки не просив підйомник – безрезультатно, військова адміністрація не може цього вирішити.
Далі з фінансистами і соцзахистом провів планерку, потім з’їздив ще в одну сім’ю, де є загиблі, там треба викопати погріб. Подивилися, поміряли, трактор вже поїхав копати.
Зараз от приїхав у Суми, хочу зустрітися з одним з підприємців, щоб переєструвати його в нашу громаду. Зараз це одна – з пріоритетних задач: знайти підприємців з різних областей, щоб ті зареєструвалися у нас – тому що податків у нас немає. 6 тисяч га землі вивільнено з податків, бо 5-кілометрова зона; агрофірми податків не платять, вони звільнені, а це було основне надходження…
– Тобто дістати гроші, купити, привезти – господарча робота плюс допомога військовим і постраждалим від війни. Але ж цією роботою треба займатися, при тому, що вас обстрілюють усім, і підлітного часу як такого немає. Якими тоді мають бути правила безпеки, щоби хоча б мінімізувати кількість постраждалих?
– У нас скрізь стоять гучномовці, за необхідності лунає сирена.
– Миколо Івановичу, але ж ми розуміємо, що у ваших умовах це більше “для галочки”, занадто близько стоїть ворог.
– Всі добре знають: найстрашніший – перший приліт. Далі зрозуміло: всі – по норах, нікуди не біжи; сховалися по погребах. Оце і всі правила. Немає сенсу бігти по бомбосховищах. Вражають, в основному, тих, хто кудись біжить.
– Скажіть чесно, коли ви приїздите до Сум, вас не дивує оця напівкурортна атмосфера у обласному центрі? Коли люди невимушено гуляють по місту?
– Вони не лякані, розумієте?
– Ну, як не лякані? Добре, майже півтора року не було обстрілів, але ж у 2024 були вже і ракети, і КАБи, і безпілотники.
– Знаєте, як воно у нас буває? “Куди прилетіло?” – “На Роменську”. – “А мені нічого, я живу на Десятці”. Тобто люди ще мало бачили цього жаху. От я живу у Кондратівці, де розбито вже все…і щодня танк у росіян виїжджає за півтора кілометра – і херачить прямою наводкою куди попало! По вежах, по хатах…І ми тоді добре знаємо, що робити. Ми так себе не ведемо…
СУМИ: ДИСКОТЕКИ ПІД ЧАС КАБів
Про обласний центр заговорили не дарма: після неодноразових влучень по місту варто було, здавалося б, очікувати зрушень у головах сумчан. Бо ж були у 2024 і загиблі, і поранені, і після перших шокуючих ударів народ побіг у бомбосховища.
Так, зрозуміло, що півтора року відносної тиші викарбували у сумчан звичку до певної безтурботності. Та й коли сирени повітряної тривоги лунають по місту з десяток раз за добу, підсвідомо перестаєш звертати на них увагу.
І менше з тим…
Можливо, розуміння сумчанами серйозності ситуації змінять КАБи – виявляється, ворог може утюжити ними не тільки прикордонні села. Ба більше, судячи з усього, агресор включив Суми у свій загальноукраїнський довгостроковий план енергетичного геноциду: 11 квітня КАБи вдарили по Сумській ТЕЦ, яка забезпечує тепловою енергією 75% жителів міста.
Далі буде ще жорсткіше – і це розуміють ті, хто від початку війни допомагає військовим. Як, наприклад два десятки майстринь і майстрів волонтерської бригади, що у тих же Сумах: переважно пенсіонери, які з 2022 плетуть захисні сітки для наших військових.
Працюють у гардеробній одного з навчальних закладів. У дві зміни, без свят і вихідних. І знаєте як називаються? “Бджілки”…
Подивився на список “бджілчиних клієнтів” по всьому фронту – він вражає!
46 десантно-штурмова бригада. 2 ВПС ПКШР Суми. 93 десантно-штурмова бригада. 27 реактивна бригада. 155 батальон добробат. 15 окремий стрілецький батальон. 110 батальон ЗСУ РВП. 8 добробат. ДФТГ-8. 152 бригада ЗСУ ТРО.
Уся гардеробна завішана прапорами і подяками від військових. Вони як ніхто розуміють: з такими-от “бджілками” у нас – набагато більше шансів перемогти у цій війні.
Охочі допомогти ДФТГ Хотінської селищної громади з придбанням таких потрібних антидронових рушниць можуть донатити на рахунок Хотінської СТГ:
UA838999980314161931000018480
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ