“Минулого тижня, виносячи сміття зі свого помешкання, почув з глибини контейнера пронизливе нявкання. Не треба було великого розуму здогадатися, що його видають кошенята, викинуті напризволяще«дбайливими» господарями. Вирішив рятувати малих, без варіантів, приречених на загибель. Аби дібратися до них, довелося перегорнути купу всілякого непотрібу – пакунок зі сліпими, на вигляд – близько двох тижнів – кошенятами знаходився майже на денці контейнеру. Тільки-но побачивши їх, малих і жалюгідних у своїй повній беззахисності, задавав собі питання: яким треба бути емоційно товстошкірим, щоб піти на таке.

А ще подумалося, що, напевне, був не першим, хто чув, як вони волають про допомогу. Чому люди такі байдужі? Навколо тільки й чути, що про державу, яка не дбає за народ, поганих чиновників, бізнесменів, які тільки й набивають кишені за чужий рахунок … А ми самі які, у своїй переважаючій більшості? Чи не такі ж бездушні, черстві, егоїстичні – до слабших за себе. Може, дійсно, зміни у суспільстві слід починати не з уряду, парламенту, олігархів, а, насамперед, з себе. Відомо, що злу властиво з часом повертатися до винуватця, збільшуючись у рази. Тим, хто «пакував» кошенят, варто було зважити на таку елементарну річ.

Мій випадок непоодинокий. В Інтернеті можна знайти десятки подібних історій та коментарів. Наведу один з останніх – від волонтерки з Черкас, яка займається доглядом за безпритульними тваринами: «Нещодавно принесли кошенят, які день сиділи на смітнику. Ви тільки уявіть собі, як вони кричали від голоду. І всім байдуже… Часто знаходимо двотижневих кошенят на смітниках. Не розумію цього… Дай кішці чи собачці догодувати, а тоді віддай волонтерам. Адже їх треба годувати з піпетки багато разів на день, а в мене тільки дві руки і десятки тварин».

Опіку над моїми кошенятами взяли жалісливі сусідки: влаштували їм затишне кубельце у картонному ящику, стали кормити молоком, як та волонтерка – з піпетки. Маленькі начебто заспокоїлися, і навіть погладшали, але потім повмирали – чи то звичайне коров’яче молоко для них не підходило, чи, може, стресу, заподіяним чиєюсь лінькуватою безжалісністю, годі було вже щось заподіяти”.