“Солдати РФ жили у нашому будинку понад місяць”. Як живе родина з Сумщини, в якої російські солдати вкрали дім
Галина Колюка разом з чоловіком і трьома онучками віднедавна живуть у цьому будинку. Тут займаються домашнім господарством та готуються до зими. Однак, велику війну родина зустрічала в іншій оселі, яку у них відібрали солдати РФ.
Розкажіть більш детально про вашу родину?
“Родина у нас: бабуся, дідусь і троє дівчат на опікунстві. Мама померла 12 років тому, Жили ми добре, усе в нас було, все у них було. Поки це все не трапилося”, — розповіла бабуся Галина Колюка.
Як для вашої родини розпочалося повномасштабне вторгнення?
“Я лежала у лікарні. Там почула, що йдуть вже танки. Я їм дзвоню: “Та ніде, не чутно. Не по новинах нічого такого немає”. Дід поїхав хліба взяти, приїхав туди, каже, а там вже не хліба немає, нічого, усе порозгрібали. Назад їде — уже повністю все в танках”, — згадала жінка.
Сестри Анжела, Марини та Богдана пригадують той день до найменших деталей.
“Мене розбудили сестри, сказали, що почалася війна, але я спочатку не повірила. Сказала, що це все брехня і я далі буду спати”, — сказала молодша сестра Богдана Коляда.
Чи бачила ти російських військових?
“Так! Вони їхали на танках і ми їх бачили”, — сказала Богдана.
І яким був той перший місяць?
“Було дуже страшно. Ми майже нічого не їли, у нас був стрес”, — уточнила Богдана.
Родина показала будинок, в якому їх життя перетворилося на “до” та “після”.
“Ми зараз знаходимось у будинку, у якому я прожила усе своє дитинство до того, як зайшли сюди російські військові. Тут дуже багато спогадів, моментів, усе дитинство, тут річка поруч, ми часто гуляли, багато машин тут їздило, на велосипедах катались, на роликах”, — розповіла середня сестра Марина Коляда.
Що ти пригадуєш про 24 лютого?
“Я прокинулась від того, що старша сестра розмовляла з бабусею телефоном. Вона мене будить і каже: “Марин, війна розпочалася”. Я кажу: “Лягай спати, нічого не розпочалось, усе нормально”. Вона каже: “Ні, прокидайся, почали вже бахкати”. Ми прокинулись, почали збирати найнеобхідніші речі, теплі речі, аби спускатися в яму: аптечку, документи”, — розповіла Марина Коляда.
Марина згадала, як вона з родиною ховалися у ямі , тоді у село зайшли перші російські військові.
“Ми сиділи в ній години чотири, поки вони стояли біля нашого дому. Ходили солдати і було страшно виходити. Бо незрозуміло, що від них очікувати, що вони можуть зробити. Ми облаштували яму, покидали пледи, необхідні речі, консервацію. Дідусь світло туди провів і ми сиділи й чекали, поки вони уїдуть”, — загадала Марина Коляда.
Згодом у село заїхали перші танки армії РФ.
“Було дуже страшно. Потім дідусь сказав, щоб ми бігли в сусіднє село. Ми побігли, там стояли танки й ми побігли назад до дідуся”, — сказала Богдана Коляда.
У перший день повномасштабного вторгнення Марина разом із молодшою сестрою Богданою змогли виїхати до бабусі, яка на той момент лежала у Путивльській лікарні. Старша сестра Анжела лишилася у селі разом із дідусем.
“Анжелка залишилась з дідом. Ховалися в той бункер. А тоді дід побачив, що ситуація вже не з хороших, каже: “Давай, Анжелка, звідси їхати”. Пішли проситись до них, але вони там ще голову морочили, але відпустили. Вони питали в росіян: “А курей можна приїхати покормити?”, а ті відповідали: “Ні, не можна. Їдьте і не приїздіть”. Сусідка із сусіднього села прийшла погодувала курей. Все нормально було. Через день прийшла, а вони уже вони в хаті у нас були. Усе витягували, їли, пили і жили вони там понад місяць”, — сказала бабуся Галина Колюка.
Речі збирати часу в родини не було, брали все найнеобхідніше.
“Перше, що під руку: бабусин глюкометр, бо в неї цукровий діабет. Дідусевий тонометр, бо у нього тиск. Якісь документи, ліки. Я ще й кота з собою забрала, замотала його в шарф. І собаки в нас були, ми їх відпустили. Один собака вижив, він з нами на тій хаті живе. А одного застрелили російські військові”, — розповіла Анжела Коляда.
Анжела пригадує, як військові РФ у перший день заходили до їх будинку.
“Це було так: йшла колона, ми з дідусем рахували, сиділи на кухні і рахували. Йшло 200 (одиниць. – прим. ред.) техніки. І деякі з них залишалися тут. Вони заходили каструлю питали у нас, картоплю, курку хотіли взяти. Воно все гуде, вони ходять, ліхтарями по вікнах світили. У них такі ліхтарі, що всю кімнату освітлюють через закриті штори. Агресія була, найбільше агресія. Вони навіть коли приходили щось запитували, просили, то я не сильно якось до них відповідала їм. Вони за дорогу казали часто: “У вас такі дуже гарні дороги”, а я кажу: “Були, поки ви не приїхали”. Так само як вони приходили до нас по дрова. Я кажу: “Ви знаходитесь у лісі. Ви собі не можете дрова знайти?”. Ні, немає. Їхали росіяни не по трасі, а через ліс і чутно було, як ламаються дерева. Вони танками просто валяли сосни, які там 70 років росли, а тут вони прийшли. Я їм це сказала, мене дідусь так держав за рукав і казав: “Закрий рота, закрий рота, кулю в лоба дадуть”, — згадала Анжела Коляда.
У цей час молодші сестри були в Путивлі разом з бабусею.
“Ми намагалися якось зідзвонитися, списатися, шо у них і як. Вони багато не розповідали, бо не можна було. Тут зв’язок не дуже добрий, але намагалися якось підтримати розмову. Ми жили у тітки в Путивлі: я, Богдана і бабушка. А дідусь та Анжела жили у Харівці. Поки не купили будинок, ми так і жили. А коли купили будинок – жили уже там. А тут ми жодного дня не жили”, — сказала згадала середня сестра Марина.
Коли вже повернулися безпосередньо до села?
“Може через місяць, коли вони вийшли. Ми поїхали туди з тіткою на таксі, подивитися, як там все. Ми відкрили хату, зайшли і в мене одразу потекли сльози. Того шо там все було розволочено”, — згадала молодша сестра Богдана Коляда.
Нині найбільша мрія родини, аби над Україною припинили літати ракети та дрони. А росіяни понесли відповідальність за свої злочини.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ