Сумчанин Ярослав Самсоненко розповів, як підкорював Еверест
19 травня 2023 року сумчанин Ярослав Самсоненко підкорив 8848 метрів до найвищої вершини Земної кулі в Гімалаях Евересту.
Експедиція тривала 35 діб. Сходження відбулося за допомогою шерпів і з використанням кисневих балонів по маршруту з південної, непальської сторони гори.
Підкорення Евересту стало своєрідним подарунком до Дня народження для Ярослава, адже на момент сходження йому виповнилося 23 роки і один день. Цим був встановлений новий національний рекорд як наймолодшого українця на Евересті. Попередній рекорд протримався 7 років і належав 27-річному харків’янину.
Ми розпитали Ярослава Самсоненка про гори, експедицію і, звісно, як там на вершині вершин – Евересті.
– Ти з Сум. Розкажи про себе, де навчався?
– Закінчив Сумську гімназію №1. Це гарна школа у Сумах. Дуже всіх ціную, вчителів. Потім вирішив, що хочу розвиватися не в Сумах. Обирав куди поїхати. Вирішив, що у Київ. У Києві вчився, влаштовував бізнес. Потім їздив на три міста: Київ-Вінниця-Суми, але переважно жив у Києві.
– Чим захоплюєшся? У тебе є канал у YouTube. Можливо, там з’явиться відео з гір?
– Так, є канал у YouTube. Колись знімав відео. Зараз буду продовжувати. У мене є вже готовий матеріал по Мера пік (Гімалаї – ред.). Це гора з найкращим гірським видом взагалі. З її вершини можна побачити шість восьмитисячників. Навіть з Евересту, не пам’ятаю, чи можна побачити, чи ні. Та й там ти не думаєш про те, щоб щось подивитися. Думаєш, якби вижити, насправді.
– Коли у твоєму житті з’явилися гори? Які вершини підкорював?
– Почав ходити у гори з серпня 2021 року. Пішов на Казбек (Кавказ – ред.). Зрозумів, що я можу ходити у гори. Там були ряд труднощів, які ми долали. Фізично ще треба було дотягувати, звичайно. Але подумав: «ОК. Якщо можу, то роблю». Також підіймався на Мера пік, Аконкагуа (найвища точка в Андах – ред.). У січні цього року був на найвищому вулкані у світі Охос-дель-Саладо (Анди – ред.). Така важка гора, 24 години штурму. Ми піднялися. Я думав, що вже помираю – тут і ляжу.
– Коли уже серйозно задумався про підкорення Евересту?
– Ще перед походом на Казбек. Я дуже хотів. Але потрібно було протестувати себе. Еверест – це мрія. Дещо егоїстична, думаєш тільки про себе, а як же сім’я? Адже ти там можеш загинути. Кожен виправдовує себе, свій егоїстичні прагнення чимось. Ось, з нами йшла азербайджанка – перша азербайджанка на Евересті. У Китаї, Індії, якщо ти підкорюєш Еверест, то одразу можеш стати керівником компанії. Так, це дає якісь плюси у житті, але небезпечна це штука.
– Експедиція на Еверест – це десятки тисяч доларів. Які головні статті витрат?
– Потрібно оплатити перміт (спеціальний документ, необхідний для відвідування гірських районів – ред.). Якщо хочеш, то потрібно витратитися на шерпа (гімалайські провідники, які беруть участь у сходженнях на гірські вершини як носильники – ред.), гіда. Потрібні кисень, спорядження, проживання у таборах (базовий, перший, другий, третій, четвертий). Звичайно, квитки на літак.
– Скільки тривала експедиція на Еверест?
– Загалом 35 діб. Було дві ротації, коли виходиш на акліматизацію. Щоб з базового табору дійти до першого, треба пройти найбільш небезпечний льодовик Кхумбу. Багато людей навіть не хочуть його переходити, а на вертольотах перелітають. Бо льодовик реально рухається, ти через нього йдеш по драбинах, по поручнях, з карабінами. Уже мариш про якісь стіни. Перший раз ми йшли 11 годин, другий раз було уже зрозуміліше, простіше – за 8 годин, третій раз – за 7 годин. Шерпи там просто літають. Вони вже навіть не пристібаються до поручнів, як у себе вдома. Хоча це надзвичайно небезпечно.
Доходиш до першого табору, потім до другого. Там живеш декілька днів і спускаєшся. Це займає десь 4-5 днів. І так після двох ротацій вже робиш «пуш» від базового табору до самої вершини.
– Як там – на вершині Евересту? Скільки ти там пробув?
– На вершині я був десь 15 хвилин. Піднявся на Еверест один, разом із шерпом. У той час там нікого не було. На фото видно купу черг, взагалі на Еверест йде дуже багато людей. Цього року 500 «пермітів» подалось. У базовому таборі перебували 2000 людей мінімум. На декілька місяців табір перетворюється на місто, яке знаходиться найвище у горах – висота 5300 м. Але у той час, коли ми йшли, була непогода, дуже тяжко, мало людей пішло. Тому на вершині я реально один стояв. Коли казав про це гіду, чи ще кому – відповідали: «Ого! Заздрю». На вершині було дуже вітряно і холодно. Я коли дістав руку з рукавиці, то навіть подумав, що вона у мене почорніла. Телефон «вирубився» на першій хвилині знімання. У нагрудній кишені була камера, трохи познімав – теж «здохла».
– Тепер, коли вже минув час після підкорення Евересту, що ти думаєш про свою експедицію?
– Я для себе одним словом описав – це «жорстко». Але я дуже радий що це зробив. Я дивився на усіх, з ким йшов поруч, з ким в один день піднявся і радів за нас, що ми це зробили.
– Як змінився фізично та психологічно?
– Фізично я на мінус 10 кг. А морально – починаєш цінувати усе. Я думаю, як і після війни, коли хлопці повертаються, починають усе особливо цінувати. Як от сім’ю. Наприклад, «Мам, я передзвоню пізніше», ага, пізніше…
– Коли наступного разу на Еверест?
– Ще раз на Еверест? Ага, дякую. Мабуть, у наступному житті. Свою ціль я спіймав. Я думаю, далі у гори я б хотів ходити з друзями та насолоджуватися видами. Щоб і їм було кайфово, і мені. Хоча гори, вони такі вони – тягнуть.
Матеріал підготувала Анна Майстренко, gorod.sumy.ua
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ