Це жахіття сталося в селі Береза Глухівського району. 37- річний місцевий житель знайшов вдома обріз часів війни 1941 року з поясом, на якому було 20 набоїв. Зарядивши зброю, чоловік наставив її на свою маму зі словами: «А цей патрон – для тебе. Живою з хати вже не вийдеш!». Чим же так завинила жінка перед дитям, що той її захотів вбити?
64-річна Надія Григорівна розплакалася та розповіла, що ця хата в Березі – батьківська, і повернулася вона сюди після смерті матері. А до цих пір 25 років мешкала в Глухові, заробила власну квартиру, яку потім залишила сім’ї синочка. А сама повернулася до села, в напіврозвалену рідну домівку. Без води та будь – яких умов, з пічним опаленням, та на самоті…
Дуже важко було жіночці, що звикла до міського життя, пристосовуватись до сільського. Та вона заспокоювала себе тим, що так буде краще її синочку. «Все заради нього, йому ж і так важко – він, бідненький, безробітний, дружина теж не може працевлаштуватись, а їх двійко діточок голодують, – жалісливо розповідала співрозмовниця. – Я намагаюсь їх усіх підгодовувати, вирощую тут усіляку городину, тримаю господарство. Он козенятка в мене у хаті живуть, по диванах стрибають! А ще зі своєї пенсії у 1400 грн. я кожного місяця передаю гроші – хай собі щось куплять. Коли я переїжджала з квартири до села, думала, що молоді хоч заживуть, бо не буду я, стара, їм заважати. Але вийшло навпаки, майже розбіглися вони. Дмитрик (синочок) поїхав на заробітки, привіз замість грошей круту автівку – це з ним так хазяїн розрахувався. Але сім’ю потрібно годувати, а не на машину дивитись, ось він і продав транспортний засіб. Та гривні швидко розійшлись. Тріщить родинне гніздечко по швам від безгрошів’я… Від такого складного життя Дімка почав випивати. А тут ще вдома від дружини – ніякої підтримки.
Ось він і приїхав до мене у село, і стали ми жити вдвох. Я спочатку зраділа. Адже чоловічі руки в господарстві потрібні. Але замість допомоги отримала ворога в обличчі власної дитини. Дмитрик так з мене знущається! Лупить, обзиває, пенсію пропиває. Я неодноразово викликала поліцію та просила, щоб правоохоронці захистили мене від цього домашнього тирана. Та ніхто його нікуди не забирає. Він і досі живе тут. А того дня так взагалі, ледве не застрелив. Я білила хату, а син поліз на горище подивитись, чи не привела кішка кошенят. Раптом чую таке голосне «Вау!». Я вирішила, що Діма так емоційно відреагував на крихітних пушистиків. А він злазить з драбини зі зброєю в руках! І як почав стріляти прямо у дворі, мені аж вуха позакладало! Нагримала на нього, щоб він заховав той обріз, та розповіла, що це сімейна таємниця з часів війни. Зброю залишили німці, що втікали з села, і дід сховав її на горищі, вона там пролежала 73 роки. Але син не слухав мене, і пішов на вулицю. Так і ходив по Березі, стріляв по заборах. Люди шарахалися: ще б пак! П’яний та озброєний!
Один чоловік привів Дмитра додому. Ще тоді треба було викликати поліцію, щоб настрахали сина, але я його пожаліла: мовляв, дурний, але ж свій, рідненький. І дожалілася. Одного разу, коли я не дозволила йому влаштовувати з подвір’я тир, відтягав мене за волосся, відлупцював ногами. Я вирвалася і тайком набрала 102. Добре, що Дімка був нетверезий і не помітив, що я умудрилася подзвонити до поліції, а то відразу вбив би! Коли правоохоронці їхали, за цей час син вже встиг наставити на мене обріз. Я залишилася живою завдяки килимку, що стояв згорнутий рулоном. Я його штовхнула на сина і вибила з його рук зброю. Коли поліція з’явилася на порозі, то побачили рушницю, що валялася на підлозі».
Як розповіли правоохоронці, зброю вилучили та відправили на експертизу. Згодом результати показали, що патрон, який він зарядив у обріз, був холостим.
Та це не звільняє чоловіка від відповідальності.
На суді він відповідав на насильство над матір’ю. Йому присудили 5 діб арешту. Якщо не перестане знущатися і далі – на його чекає більш суворе покарання. А також у судовому порядку, за позовом Надії Григорівни, виселення з дому. Сам Дмитро нам розповів, що його мама просто хвора на голову людина, і все вигадала.
Поділитися в соціальних мережах
