Тендітна «Сова», яка керує дронами: як дівчина з Шостки стала офіцером групи безпілотних систем
Ніна Пугач – ровесниця України. Їй лише 33, з яких вже три роки дівчина на війні. Саме вона стала героїнею нашого святкового номеру: молода, смілива, цілеспрямована, із власними переконаннями про місце жінки в армії та загалом у житті. Розмовляли довго, адже нечасто доводиться спілкуватися з жінкою – молодшим лейтенантом, офіцером групи безпілотних систем, з позивним «Сова». Прощатися не хотілося, та не дуже зручно було забирати час Ніниної відпустки, який і так добігав кінця…
Жінка – може все!
Ніна родом із Шостки, закінчила авіаційний університет, здобувши фах інженера-механіка авіації. Працювала в аеропорту, була бортпровідницею, багато подорожувала. Спробувала себе в бізнесі, співпрацювала з іноземцями в різних проєктах. Була на Майдані під час Революції гідності.
«Того часу я розмовляла російською, та коли під час поїздки до Туреччини поспілкувалася з парою з росії, яка сказала, що вони думали куди поїхати на відпочинок – до Туреччини чи до «їх Криму», все змінилося. Я прийняла для себе рішення – розмовляти рідною мовою. Це стало відправною точкою, відтоді я стала більше цікавитися, що відбувається.
У 2021 році повернулася до Шостки, планувала підписувати контракт і йти в АТО. Пройшла двотижневі навчання, де мене записали як стрільця, отримала військовий квиток та склала присягу. На той час я працювала у міській раді у секторі з питань інвестиційної діяльності, займалася проєктами (досі мрію зробити наш північний регіон туристичним). Контракт з міськрадою закінчувався в березні 2022-го, а після цього я вже мала йти служити. Це був свідомий вибір. У вільний від роботи час я себе до цього готувала, займалася спортом, аби привести себе у відповідну фізичну форму…».
Та контракт Ніна так і не підписала – у лютому розпочалося повномасштабне вторгнення. Того дня вона пішла до військкомату. «24 лютого десь о п’ятій ранку подзвонили друзі з Путивля та повідомили про те, що сталося, – згадує Ніна. – А вже о 6.30 я була у нашому військкоматі. Напевне, в першій десятці. Мене записали солдатом-стрільцем у 153-й шосткинський батальйон ТрО. Добре, що я прийшла так рано, бо пізніше вже дівчаткам відмовляли. Мені видали форму (розмірів на п’ять більшу), берці 42 розміру та відправили з хлопцями в ліс, «сторожувати» міст, який будуть підривати.
Ми й досі з ними спілкуємося (я вже змінила підрозділ), згадуємо, як все починалося».
Один з найкращих Днів народження
На другий день повномасштабного вторгнення – 25 лютого – у Ніни був День народження. Цього дня дівчині виповнилося 30 років. Гарний привід відсвяткувати ювілей – та як?! Однак без уваги солдат-стрілець не залишилася!
«Я почула маму, яка вже не плакала, а знайшла надзвичайні сили на підтримку мого ризикованого вибору, – продовжує Ніна. – Хлопці мені подарували останні шматочки шоколадки, гарячу каву у морозний ранок, кусень ковбаси після доби на цукерках, бурки, що теплі і м”які як хмаринки (хоч на 5 розмірів більші). Ще – магазини патронів, робочі рукавички, повні кармани морозних яблук. Навчили стріляти з кулемету і у мене були тюльпани посеред зимового лісу! Я вперше за дві доби мала змогу вмитися, поспати в теплі, на горизонтальній поверхні і в честь свята – навіть до ранку.
Всі рідні, друзі, знайомі та незнайомі люди побажали мені миру та сили, і я їх відчула. Мене підтримали з мого міста і моєї країни, а друзі з одинадцяти країн світу побажали Україні перемоги! Українські військові збили два ворожих літака – кращих салютів у мене ще не було! Того дня було дуже-дуже холодно, а у мене шквал емоцій, вся гамма на максималках. Життя варте, щоб за нього боротися».
У шосткинському батальйоні Ніна прослужила до кінця 2022 року. Навчилася рити окопи, працювати з бензопилою, тощо. Зазвичай робота була в тилу, а нашій героїні хотілося більшого, тож вона почала шукати бойовий підрозділ.
«Сиди в штабі – там розберемося!»
«Та не все так просто – з переводами в армії завжди були проблеми, це вже зараз трохи легше стало, – продовжує військова. – А на той час, коли чули, що дівчина – відразу відмовляли. Тоді я навіть пройшла три тури співбесіди-інтерв’ю з Валерієм Маркусом, аби потрапити в його батальйон, – та мені сказали, що на кухні у нас посад немає. Почала шукати можливості через знайомих – кого знала. Потрапила в Охтирський батальйон ТрО, де наразі продовжую служити».
Завдання змінилися, та не відразу стали бойовими. Там дівчину (вже старшого солдата-стрільця) зустріли добре, але сказали, що в стрілецьку роту не пустять. «На жаль, гендерна нерівність у нас нікуди не поділася, – зауважує Ніна. – Мені сказали, що нічого для жінок у нас не підготовлено. Сиди в штабі, а там розберемося! Ось так моя бойова робота перетворилася на 9 місяців штабної. Мені було сумно, та я дуже старалася бути максимально корисною. Тут, як і в мирному житті – протрібно працювати в десять разів більше, аби тебе оцінили на тому ж рівні, як звичайних чоловіків. Штабна робота теж відповідальна – десь треба «піднажати», декілька разів передзвонити, щоб вирішити питання».
Та ось нарешті в житті «Сови» сталася чудова подія – Ніна поїхала на курси з керування FPV-дронами. «Це була унікальна можливість, бо зазвичай ТрО-батальонам таке не пропонували, навіть не спускали розпорядження «зверху», – зазначає вона. – Я випадково в Інтернеті знайшла програму, де жіноча організація спонсорувала для дівчат 15 місць для навчання для роботи на ударних дронах. Тож – подала заявку, заповнила всі анкети. Головне – отримала підтримку свого командування».
Дрон на ім’я «Букля»
Так Ніна Пугач потрапила до навчального центру. Там понад 40 днів навчали працювати з FPV-дронами, повністю його складати, налаштовувати зв’язок, антени, наземні станції та пілотувати.
Ось тут дівчині якраз знадобилася її авіаційна освіта. «Хоча це не зовсім той напрямок, але технічні навички потрібні, – говорить молодший лейтенант. – Безпілотні засоби невеликі, вони не потребують важкої фізичної сили. Зараз якраз час для жінок йти сюди. На потоці у нас було 150 людей, із них – 15 жінок. Донині спілкуємося з цією великою спільнотою, один одному допомагаємо. Багато хто лишився в авіації..».
У свій підрозділ Ніна повернулася з двома дронами, які подарували від волонтерської програми, і з одним великим, який здібна учениця зібрала самостійно. У нього навіть є ім’я – Букля.
«Може, вони б лишилися лежати на поличці чи висіти на гачку, та на той час в країні відбулися зміни, завдячуючи керівниці Центру підтримки аеророзвідки Марії Берлінській, яка першою почала «кричати» про те, що безпілотники – це майбутнє цієї війни, – продовжує дівчина. – Нам почали спускати розпорядження про створення позаштатних груп ударних підрозділів. Це вже був кінець 2023 року. Мені дозволили у вільний від роботи час ( тоді я продовжували працювати в штабі) займатися цим напрямком. До 7 ранку я ходила сама «літати», а після 7 вечора – їздила по ротах, де вибирала людей у свою команду, щоб їх навчати».
«Це – мої діти, правда, всі хлопчики»
Згодом команда була сформована, а в Ніни з’явилося більше часу для проведення занять з хлопцями: «При підготовці ударного FPV-пілота досить тривалий час займають тренування за комп’ютером із симуляторами, хоча пульт у нього справжній – з яким він потім буде «літати» реальними дронами, – розповідає Ніна. – Та спочатку потрібно навчитися управляти стіками та кнопками в програмі. Поки не налітаєш 30-50 годин, реальний безпілотник не варто піднімати – це дорого. На той час у мене з’явилася автівка – «десятка», якою забирала хлопчиків у поле, де ми відпрацьовували навички. Ми тоді збирали на перші наші дрони – вони були дорожчими, ніж зараз. Тоді багато чого було незрозуміло, деякі безпілотники втрачали. Доводилося шукати в полях, а потім, виявлялося, що це – мінне поле».
Вже з початку 2024 року розпочалася серйозна офіційна робота, абсолютно нова, яка не була прописана у військовому статуті. Це давало простір для фантазії – що робити та як діяти.
«Ця ударна група по Сумській області, точно, входить в п’ятірку найрезультативніших, – вважає Ніна. – До речі, влітку 2024 року такі підрозділи офіційно ввели в штат, що суттєво спростило роботу. Тоді я була призначена т.в.о офіцера групи безпілотних систем, пізніше – отримавши звання молодшого лейтенанта – стала офіцером групи безпілотних систем. Згодом з’явилася й інженерна майстерня для безпілотних засобів. Наразі ми співпрацюємо з потужними волонтерами, які надсилають сучасні БпЛА. Вони не потребують збирання, як це було напочатку. Не потрібно щось дороблювати, паяти. На долаштування просто немає часу! Хвиля «народний дрон», який можна було зробити на кухні, була непоганою з точки зору промоції – багато хто себе у цьому знайшов, об’єднався. Набагато простіше працювати вже з «готовим» безпілотником».
«Сова» летить вперед!
Після відпустки, як зізналася нам Ніна, вона переходить на службу до бригади безпілотних авіаційних систем. «Свою групу я вивела на достатній рівень самозабезпеченості – вони знають весь алгоритм, що робити і як. Хлопці зможуть без мене справитися. Я б дуже хотіла попрацювати з додатковими засобами у найльотнішому підрозділі. Є дуже велика потреба розвиватися та бути потрібною. Маю нахабність – отримувати задоволення від роботи».
І наостанок – порада для прекрасної половини. На переконання Ніни, жінка не має боятися, особливо зараз, коли триває війна. Цьому треба навчити й дітей, аби знати, як діяти та протистояти загрозі. «Людина має природне право себе захищати. А ще – не нехтувати своїм психологічним здоров’ям. Незважаючи ні на що. Зважаючи на все!» – підсумувала безстрашна та тендітна «Сова».
Ірина Чирченко, shans.com.ua
