Тренер і гравець глухівського ФК «Велетень» розповів про справу свого життя
Ця бесіда відбулася напередодні Всесвітнього дня футболу, який святкують 10 грудня. Роман Луценко поділився з журналістами «НЕДЕЛИ» своїми здобутками та досягненнями футбольного клубу.
Він – простий хлопець із Глухова, що з дитинства мріяв присвятити життя футболу. Змінював країни, міста, футбольні клуби. То стрімко злітав на піки спортивної кар’єри, то піддавався апатії та зневірі після серйозних травм. За виграш студентської першості світу з футболу Роман Луценко удостоєний високого звання майстра спорту міжнародного класу. Зараз викладає фізичну культуру в школі та тренує юних футболістів й активно популяризує спорт. Вважає, що жодного дня у своєму житті не працював, бо займався улюбленою справою і при цьому ще й заробляв гроші.
– Пане Романе, коли вперше усвідомили, що футбол – ваше покликання?
– Я і футбол – нерозлучні з дитинства. Ще з 4 років мій тато, затятий футболіст Василь Луценко (щорічно у січні на його честь проводять турнір пам’яті), брав мене з собою майже на всі ігри. З першого класу віддав у ДЮСШ. Я навчався зі старшими хлопцями, бо групи мого віку не було. Тоді мене малого взяв під своє крило відомий тренер Сергій Олексійович Руденко. Його філософські настанови запам’ятав на все життя.
– Як розвивалася Ваша спортивна кар’єра?
– З 8-го по 11-й клас навчався в київському футбольному спортінтернаті. Тоді у 2002 році мене дуже надихнула перемога нашої команди у фіналі чемпіонату України. Обіграли київське «Динамо» та дніпропетровський «Днепр». Це перехід з дитячого у дорослий футбол. Я мав зробити вибір, у якій команді гратиму вже як професійний футболіст. Так, у 17 переїхав до РФ, був гравцем ФК «Москва». Проте через деякий час повернувся в Україну, у вінницьку «Ниву» (тренер Володимир Безсонов). Однак після Помаранчевої революції команда розпалася. Ненадовго перейшов у футбольний клуб «Бершадь». А звідти – трансфером в одеський «Чорноморець». Тоді стали бронзовими призерами в чемпіонаті вищої ліги. Та не затримався надовго – «Нива» захотіла повернути сплачені за мене немалі гроші, а Одеса не була до цього готова.
– Чи були періоди затишшя?
– Так. Коли з Одеси переїхав до Запоріжжя. Там отримав травму – і в моїй футбольній кар’єрі виник застій майже на рік. Розумів, що за час лікування випав з колективу, було важко повертатися до нормального спортивного життя, стати в стрій. Та мій наставник Олександр Дереберін не давав довго хворіти. Запросив у Кіровоград. Завдяки йому я знову почав ганяти м’яча.
Потім грав і за чернігівську «Десну». Ми стали чемпіонами другої ліги, таким чином підвищивши клас. А згодом в Миколаєві продовжив футбольну кар’єру. До слова, зазначу, коли грав у миколаївському ФК, у 2007 році їздили на Всесвітню Універсіаду в Бангкок (Таїланд). У ній брали участь 10 тисяч спортсменів у 18 видах спорту. Так ось тоді студентська збірна України, у складі якої був і я зі своїми колегами, здобула золото, обігравши Італію.
– Після такої бурхливої кар’єри, як Ви потрапили у глухівський «Велетень»?
– У 2015, з численними враженнями з інших країн та бажанням нарешті зупинитися і спокійно жити з родиною, повернувся у рідний Глухів. Переговорив зі спортивним директором ФК «Велетень» Олександром Вайлом, за що йому вдячний, і став грати за Глухівщину. Певний час був одночасно і гравцем, і тренером, і капітаном. Тоді якраз об’єднали «Спартак» і «Велетень» в одну команду. У той же рік виграли бронзу на обласному чемпіонаті. А у 2016 вдруге здобули Кубок Сумщини. У минулому та позаминулому роках стали бронзовими призерами області. І ось цієї осені, з інтервалом у 29 років, знову переможці чемпіонату Сумщини. Звісно, завжди хочеться більшого. Ми до цього прагнемо. Але час диктує свої умови. Зараз гравці команди то тут, то їх тривалий час нема вдома, виїжджають на заробітки, щоб прогодувати сім’ю. Раніше у них основна робота була в Глухові, десь на заводі чи деінде, плюс отримували додатковий заробіток, граючи в команді. Тоді ніхто навіть не задумувався кудись їхати. Та все одно намагаємося підтримувати гідний рівень.
– На якій позиції граєте?
– Правий напівзахисник. В основному асистую, роблю гольові передачі. Але більше мені подобається атакувати. Проте цей стиль не завжди виправданий. Ось, наприклад, цього року на чемпіонаті у вирішальній грі з Охтиркою ми зіграли від оборони. І це дало свої позитивні результати. Як тренер розумію, щоб пресингувати, всі гравці мають бути у відмінній фізичній формі. А вже на своєму полі, при шаленій підтримці вболівальників, більше атакували, і ця тактика спрацювала. Чим спритніший гравець та швидше мислить, тим вищий рівень його майстерності.
– Пане Романе, хто для Вас є кумиром?
– У дитинстві захоплювався Роналдо, Баджо. У старшій школі – Зіданом.
– У Вас син та донька. Ви бачите сина професійним футболістом? Луценко молодший може стати продовженням династії?
– Мій син Захар займається футболом, але в жодному разі не буду наполягати або робити замість нього вибір. Підтримаю будь-яке його рішення. Зазначу, зараз футбол розвивається набагато активніше і на рівні держави, і в нашому місті зокрема. Конкуренція серед дітей величезна. Тож у футболі, як і в будь-якій справі, потрібне не тільки бажання, а й талант. Пам’ятаю слова одного тренера: «Навіть ведмедя можна навчити їздити на велосипеді, а дитину – грати в футбол і поготів». Навчити можна, звісно, але це той вид спорту, де постійно треба прогресувати, підійматися вище.
– Ви здобули професію вчителя, викладаєте в школі, тренуєте дітей. Чи вважаєте, що реалізуєте свій потенціал?
– Так. Маю досвід і можу передати молодому поколінню. У них більше енергії, бажання, амбіцій. Тому всім тим, що знаю сам, ділюся зі своїми вихованцями. Хотілося б, щоб вони це використовували. Треба бути не тільки гарним фахівцем, а ще й психологом, порадником, другом. Важлива й батьківська підтримка. З власного досвіду знаю, є періоди, коли ніби «перемикає» й здається, що ти переріс певний рівень. Стає нецікаво або не вистачає ресурсів, мотивації. Футбол дійсно розвиває і фізично, і морально. Тренує витримку, силу волі. Вчить працювати в колективі й брати на себе відповідальність. Самоконтроль, прийняття конструктивної критики, уміння подолати страх, невпевненість – ось головна перемога, до якої повинен прагнути кожен спортсмен.
– Який секрет Романа Луценка?
– Якщо ти чогось вартий – доведи справою. Не сиди ображений на лаві запасних, а вийди на поле і конкретними діями покажи, що ти кращий. Так завжди говорив мені батько. А ще треба мріяти і трудитися постійно.