Цей день в історії — 10 вересня 1923 року народилася зв’язкова Романа Шухевича Марія Римик
10 вересня 1923 року народилася Марія Римик (діяла під псевдонімами «Маруся», «Наталка», «Марія») — легендарна постать українського визвольного руху середини XX століття, зв’язкова Центрального Проводу ОУН та особисто Головного Командира УПА Романа Шухевича.
Походження та світоглядні витоки
Марія Римик зросла в селі Біла (Чортківський район) на Тернопільщині — краї з прадавнім корінням. Ця подільська земля над Серетом береже спадщину одразу чотирьох давньоруських городищ, серед яких — літописне місто Моклеків, згадане ще під 1211 роком в Іпатіївському літописі. Саме тут, серед цієї багатої історії, формувався характер майбутньої підпільниці.
Світогляд Марії формувався в стінах Чортківської гімназії, яка на той час була кузнею української національної еліти. Маючи змогу побудувати спокійне, успішне життя, дівчина зреклася мирного майбутнього заради ідеї державної самостійності. Її вступ до підпілля ОУН був абсолютно добровільним кроком: домашній комфорт вона проміняла на глухі підземелля криївок, залізну дисципліну та виснажливе життя в умовах постійного полювання радянських спецслужб.
На варті стратегічних комунікацій Проводу ОУН та СБ
Виходячи далеко за рамки звичайного кур’єра, вона була особистою довіреною особою Романа Шухевича. Статус зв’язкової Центрального Проводу перетворював її на «живий архів» підпілля: вона тримала в голові таємні конспіративні маршрути, координати бункерів, шифри та зв’язкові лінії. Про абсолютну довіру з боку СБ ОУН свідчить те, що Шухевич без вагань особисто виходив на зустрічі разом із «Марусею». У цій смертельній грі вона виконувала роль оперативного фільтру безпеки, який блокував будь-які загрози для життя лідера повстанців.
У часи найбільшого піднесення та запеклих боїв Української Повстанської Армії Марія Римик стояла на варті стратегічних комунікацій підпілля. Будучи найближчою соратницею Романа Шухевича, вона єднала Головного Командира із Центральним Проводом ОУН. У хаосі зміни фронтів її координаційна робота стала тим стрижнем, який дозволив зберегти єдність та керованість визвольного руху.
Унікальна контррозвідка СБ ОУН, виплекана Миколою Арсеничем, у захисті підпілля та викритті агентури діяла на рівні з НКВС і Гестапо. Якщо радянський наратив традиційно демонізував цю спецслужбу, навмисно замовчуючи її аналітичну потужність, то історія Марії Римик доводить протилежне. Вона уособлювала інтелектуальне ядро розвідки, побудоване на тверезому аналізі та залізній дисципліні. Високий статус і беззастережна довіра керівництва привели Марію до найважливішого об’єкта підпілля — вона провела останні місяці життя в головній криївці Арсенича, гарантуючи життєдіяльність центрального бункера спецслужби.
Навіть найрідніші люди Марії не знали, чим вона займалася в підпіллі. Зв’язкова чітко керувалася залізними вимогами конспірації та безкомпромісно виконувала 6-й пункт Декалогу українського націоналіста: «Про справу не говори з ким можна, а з ким треба», який у 1929 році сформулював головний ідеолог ОУН Степан Ленкавський.
Якщо оцінювати її роль за реальними викликами підпілля, її рівень відповідальності був колосальним. Ступінь допуску Марії до таємниць Головного Проводу та вага інформації, яку вона берегла, ставили її в один ряд із вищим керівництвом ОУН та СБ.
Арешт 1945 року та втеча
У липні 1945 року зв’язкова Марія Римик була заарештована радянськими спецслужбами та піддана жорстоким катуванням. Під час перебування під вартою вона вчинила збройний опір у камері, роззброївши конвоїра та застосувавши проти нього зброю. Згодом Римик здійснила успішну втечу.
Переконливим доказом того, наскільки важливою фігурою для чекістів була Марія Римик, є спогади підпільника Володимира-Ігоря Порендовського у книзі «Штафетні лінії. Спогади» (за редакцією Руслана Забілого, Львів, 2010). Під час допитів у 1948 році оперативники МДБ використовували для психологічного тиску на затриманого посмертне фото саме Марії Римик, а не загиблих на той час керівників підпілля — Шефа СБ Миколи Арсенича чи безпосереднього провідника Порендовського Дмитра Маївського.
Показуючи світлину зв’язкової, чекісти тиснули на підслідного фразою: «наші руки всюди дістануть». Для МДБ це був спосіб відігратися за її втечу 1945 року і довести, що вони все одно ліквідували людину, яка колись змогла вирватися з їхніх рук.
Репресії проти родини Марії Римик стали типовою помстою радянського режиму за її нескореність. Проте навіть у депортації до Сибіру долі повстанців перетиналися: брат Марії, Дмитро, одружився з Францішкою, чий брат Іван Дмитрик був відомим вояком УПА і автором відомої книги «У лісах Лемківщини», де зафіксовано спогади про боротьбу та долі повстанців.
Останній бій у 23 роки
23 січня 1947 року в урочищі Вертеби, що в лісі поблизу сіл Жуків, Гиновичі та Куропатники на Бережанщині (Тернопільська область), зв’язкова прийняла свій останній нерівний бій. Вона героїчно загинула в одній криївці разом із легендарним творцем військової контррозвідки ОУН, єдиним генералом безпеки УПА Миколою Арсеничем «Михайлом», його дружиною та охоронцем. Звіт УПА лаконічно фіксує: «тіла побитих витягли та повезли в напрямі Львова». Місце поховання Марії Римик невідоме й досі — ця таємниця єднає її з Головним Командиром Романом Шухевичем, генералом Миколою Арсеничем та багатьма іншими борцями за волю України. Тоталітарна система не зважала на стать: у жорстокості репресій, тортур чи прагненні викреслити імена з історії режим ставився до жінок-підпільниць із тією ж нещадністю, що й до чоловіків.
«Озернянський архів» та спростування радянських міфів
Інколи в історичному просторі обставини загибелі Марії Римик та генерала Миколи Арсенича все ще розглядаються через призму викривлених радянських протоколів, які здебільшого служили інструментом дезінформації. Вагомим підтвердженням абсолютної ненадійності цих джерел є те, що чекісти двічі фальшиво рапортували керівництву про «ліквідацію» Арсенича, і лише на третій раз це виявилося правдою. Така системна брехня у службових звітах доводить, що радянські документи часто створювалися задля маскування професійних провалів, вислужування перед Москвою, а також для того, щоб приховати сліди власних звірств і уникнути відповідальності за воєнні злочини.
Віднайдення Озернянського архіву дозволило спростувати радянські викривлення. Автентичні матеріали повстанської канцелярії понад 50 років пролежали законсервованими під землею на подвір’ї Сафрона Кутного — мешканця села Озерна на Тернопільщині. 11 травня 2004 року цей безцінний скарб витягли на світло. Сьогодні ці врятовані папери творять Фонд № Р-3472 у Державному архіві Тернопільської області. Саме завдяки цьому віднайденому «Озернянському архіву» ми маємо змогу дізнатися справжню, незабруднену окупаційною цензурою правду про героїчний чин останнього бою Марії Римик та її побратимів, обставини розшуку криївки шефа СБ (під час якого майор окупаційних спецслужб намагався залучати місцевих мешканців до співпраці через допити, психологічний тиск та побутове маніпулювання), а також про масштабні репресії окупантів.
Виняткову історичну та джерелознавчу вагу цих матеріалів детально проаналізував Георгій Папакін «„Озернянський архів”– Нові джерела до історії українського руху опору», Архіви України, № 1–3 (256), січень–червень 2005, с. 513-534, де, зокрема, зазначено:
«Особливе значення “Озернянського архіву” полягає насамперед у тому, що це — єдиний цілісний комплекс документів УПА, який дійшов до нас у тому самому вигляді, в якому він був сформований повстанцями. На відміну від усіх інших фондів УПА, можливо, більших за обсягом й вагоміших за історичним значенням та впливовістю інституцій, що створили їх, він ніколи не був у руках працівників радянських спецслужб. Завдяки цьому він не зазнав вилучень, переформувань, будь-якого стороннього втручання щодо складу та змісту своїх документів.»
Радянський агітпроп намагався позбавити підпільниць політичної ваги, маркуючи їх у матеріалах МДБ лише як пасивних «супутниць». Проте внутрішні джерела ОУН та УПА фіксують іншу реальність. У повстанському звіті про виявлення чекістами криївок біля села Жуків загиблих учасників описано виключно як рівноправних комбатантів: «в одній було двох мужчин і дві жінки». Бойову рівність підтверджують і ветеранські джерела. В «Історично-мемуарному збірнику Чортківської округи» (1974) Марію Римик вписано до списку колишніх вихованців гімназії, які «згинули як воїни УПА в нерівних боях». Визнання жінки «воїном» з боку соратників повністю спростовує радянський патріархальний міф про український спротив. Постать Марії на сторінках цього збірника описана лаконічно, але містко: людина «кришталевого характеру». Для повстанського середовища, де панували закони жорстокої війни та глибокої конспірації, така характеристика побратимів була найвищим знаком довіри, що символізував абсолютну чесність, надійність і духовну стійкість.