Віктору Садовому 82 роки. Живе сам, рідні далеко, а товаришів, каже, вже не залишилося. Усе спілкування – у місцевому магазині, куди їздить раз на тиждень на велосипеді, та розмови з мешканцями власного подвір’я: кіт приніс показати мишу – треба похвалити; коза, яка вже не доїться, але вислухає господаря.

“Стара коза, ну я не хочу її збувати, хай. Вона в мене як людина, з нею спілкуюся. Ще є три вулички в мене. Я із самого молоду займався, а це в мене вже сили немає”, — розповідає чоловік.

Живе Віктор Павлович біля російсько-українського пункту пропуску “Покровка”. Пригадує, вранці 24 лютого займався господарчими справами і не знав, що російські війська перейшли кордон:

“Прийшов у наш дім, заліз у мій город. У мене там город нагорі, а я поніс навоз з-під кози. Я ж не знав, що Росія вдерлася туди, де митниця. Я пішов туди, а вони лежать там попід штакетом чоловік шість, а два стоять з автоматами, там, де я висипаю навоз. Я кажу: “Хто це тут стріляє?” А один каже: “Оттуда и отсюда”. Отак мені заявив. А тоді старший, видно: “Ану, гони его оттуда”. Я кажу: “Та це мій город”. “Иди отсюда, я тебе сказал”. Червоні пов’язки. Хтозна, що за стрілянина така, у городі сидять воєнні якісь. Я ж не знав, що вони о 5-й годині вдерлись сюди”.

Окупанти у Покровку не заходили, колони йшли вглиб України по трасі поруч із селом. А ось до обстрілів, говорить чоловік, довелося звикати: “Он у погріб бігав – вискочу, і ноги трусяться. Бувало й у погребі, бувало й так, скрізь було, й вночі вискочиш у погріб. А де діватись? Чорт його зна, де, чи в погріб, чи в хаті сидіть. Я в погребі був, чую – упало щось. Потім перестріляли, дивлюсь – осколок лежить на доріжці, де я ходжу”.

Снаряди, випущені солдатами РФ, пошкодили будинок, пробили дах, були вибиті вікна, двері.

“Як улупили, так отут ось стеля провисла в коридорі, і двері оті з кладовки отут лежали, та я їх ледь підняв – забив назад. З рамою вилетіли, тут вони не на місці і стоять, того що я не мав сил їх поставити назад. Шпаруни повідпадали отам, а я сплю тут. Так шпаруна та як впала, так мало не вбила мене по голові. Оце ж отут вікна повибивали, так оце ж найняв скляра, той повставляв, отут скла було – вивозив візком. Сюди ось били в оцю хату, і до мене летіли осколки, і ото повибивало”, — показує наслідки російських обстрілів Віктор Садовий.

Доньки живуть у Сумах і приїздять рідко, бо автобус ходить у Покровку раз на тиждень, говорить Віктор Павлович: “Одна жила в Макіївці, там проробила 25 років, а тоді почалися там обстріли. І падають снаряди прямо коло автобусної зупинки. Я кажу: їдь додому. Син загинув там, у Макіївці, 30 років було, на “швидкій” працював там. Так вона в Сумах тепер, приїхала. На похорони приїжджали, мама вмерла в Сумах, вони маму забрали, я ж не міг її тут. Вона і глуха, і не балакала майже, інсульт у неї був. Так я кажу: заберіть її туди, бо уб’є, хай хоча б своєю смертю умре”.

Дружина померла кілька тижнів тому, каже чоловік, інсульт в неї стався вже після початку вторгнення. Тепер звикає жити сам, і їхати нікуди не збирається.