У Сумах попрощалися із захисником із Ворожби Станіславом Шаповаловим

Захисникові назавжди залишиться 36 років…

Станіслав народився 18 квітня 1988 року у Ворожбі. Після закінчення Ворожбянської ЗОШ № 3 здобув фахову освіту в Білопільському ВПУ, а згодом переїхав до Сум. Там працював на різних роботах, одружився. У подружжя народилися син і донечка.

Коли ж на українську землю і на його рідну Сумщину прийшла повномасштабна війна, чоловік, не вагаючись, прийняв рішення захищати свою країну.

— Стас пішов служити сам… без повісток. Він два роки оббивав пороги ТЦК, просився, щоб його взяли воювати. Але не брали, бо він був списаний з армії через проблеми зі здоров’ям. Та він уперто продовжував добиватися свого і врешті на початку 2024 року домігся, щоб його взяли. Так і пішов служити, — розповідає сестра загиблого Людмила.

Станіслав Шаповалов проходив службу у військовій частині А2802. Був кулеметником відділення морської піхоти взводу морської піхоти роти морської піхоти 2-го батальйону.

Із 11 листопада 2024 року очікування миру та перемоги для його родини змінилося болісним очікуванням бодай якоїсь звістки від нього. Зв’язок із захисником обірвався. Станіслава Шаповалова внесли до списку зниклих безвісти.

Тривалі пошуки, численні запити — і жодних результатів. У липні 2025 року тіло Станіслава передали українській стороні під час чергового етапу репатріації загиблих. Його доправили до Дніпра. Рідні до останнього не вірили у найгірше, але повторна ДНК-експертиза забрала останню надію. Коли ж сім’ї передали особисті речі загиблого, син підтвердив, що вони дійсно належали його татові…

— Він завжди був таким життєрадісним! Ніколи нікого не образить, завжди допоможе. На його обличчі постійно сяяла усмішка. І досі пам’ятаю нашу останню зустріч влітку 2024 року. Стас саме повернувся з бойового завдання, і ми зустрілися, коли я йшла з роботи. Він так захоплено, з таким піднесенням розповідав про службу! Казав: «Сестричко, нарешті я зміг туди потрапити!»

Сьогодні, коли ми обирали фотографію для поховання, передивилися весь сімейний архів. І не знайшли жодного фото, на якому б він не усміхався, — розповідає Людмила Шаповалова.

Сестра згадує, що у цивільному житті Станіслав найбільше любив проводити час із дітьми. Вони разом відпочивали, рибалили, їздили до лісу, часто з сином порались біля автомобілів. І навіть коли доля повела подружжя різними життєвими дорогами, Станіслав переїхав до села неподалік Сум, щоб бути ближче до своїх дітей. Він дуже хотів залишатися для них справжнім батьком і бути поруч у важливі моменти їхнього життя.

— Для всієї нашої родини він був людиною-радістю. Якщо комусь було важко чи сумно, Стас завжди знаходив потрібні слова, міг підтримати і підняти настрій. Постійно повторював: «Усе буде добре». А коли ми бачилися востаннє, сказав мені: «Не переживай. Я все одно повернусь». І знову — з усмішкою…

У невимовній скорботі залишилась мама, діти, сестри та племінники…

Прощання зі Станіславом Шаповаловим відбулося сьогодні, 13 червня, у Свято-Георгіївському храмі.