Вибір у 18 років: як юнак з Лебединської громади став на захист України
У 2022 році у свої 18 років Ігор з Лебединської громади навчався і бачив себе у майбутньому психологом. Після перших вибухів на рідній Лебединщині хлопець пішов спочатку до ТРО, а згодом добровільно став до лав Збройних сил України. Про свій шлях від психолога до захисника Ігор розповів в ефірі Українського радіо Суми.
Як для вас почалось повномасштабне вторгнення?
Той день був звичайним, ми з друзями зібрались просто посидіти. І вже в ту ніч ми знали, що росіяни планують наступ на Сумщину. Ми обговорили ті питання, що якщо буде зовсім тяжко, то ми підемо до війська. Я пам’ятаю, що я прийшов додому. Це було десь о 3:00 ранку і вже приблизно о 5:00 ранку я почув перші вибухи. Я писав братові, він на той момент знаходився в Києві, вчився на офіцера також. І він казав, що по Києву почали прилітати ракети. Також вже приблизно о 6:30 ранку почали залітати перші ракети по Сумщині. Отак от я дізнався про повномасштабну війну в той день.
Ви сказали, що в разі повномасштабного наступу ви підете до війська. Вам це вдалося з першого разу?
Тоді була така перша змога — формувалося в Лебединській громаді державне формування. Колишній офіцер, який служив в Міністерстві внутрішніх справ, він організував, так би мовити, через свої зв’язки, отримував зброю і шукав по найближчих селах бажаючих людей, які готові стати на захист і в разі атаки ворогів почне цей опір. Фактично я один із найперших, хто підписав даний контракт. Тоді мені було ще 18 років. І отак от я там прослужив п’ять місяців. Ми їздили на навчання по зв’язку, стрільби були, стандартна, можна сказати, процедура військової підготовки.
До початку повномасштабної агресії про що ви мріяли, які плани будували? І чи здійснилися, чи змінилися вони?
Звісно, до повномасштабного вторгнення в мене були зовсім інші плани. Я навчався в Лебедині в педагогічному коледжі на той момент, за спеціальністю “соціальна робота” і планував вступати у вищий навчальний заклад на психолога, але в ті часи фінансів не було і тому бажання з часом пропало. А брат служив і коли я вступив на четвертий курс, я вже задовго знав, що також буду вступати до вищого військового закладу. Це було ще до повномасштабного вторгнення.
Мій батько пішов на війну у 2014 році, брат навчався також і можна сказати, що я був найстаршим чоловіком вдома на постійній основі. І тому я психологічно вже був якось більш підготовлений до тяжких випробувань.
То у вас в родині вже певна династія військова. А як вашій мамі, їй не складно з трьома військовими?
Перші часи їй було тяжко, але вона знала, що хто як не ми, бо дуже багато є людей, які нічого просто не роблять для перемоги, для якогось результату. І вона підтримувала наше рішення й отак виходить, що зараз я також здобуваю вищу освіту і продовжую військову справу.
Коли ви вперше взяли зброю в руки й вдягли піксель, до чого ви особисто на той момент не були готові?
Не були готові до окупації. Це було якось незрозуміло психологічно, що робити в такій ситуації: чи тікати, чи інформувати Збройні сили України. Була така, можна сказати, паніка, потім уже згодом це якось уже звиклось і стало більш простіше переносити дану ситуацію.
На своєму власному досвіді скажу, що спершу, коли ти потрапляєш у військо, і людей до цього ти ніколи не знав, з ними не зустрічався, взагалі це чужа людина для тебе в перший час — психологічно це тяжко, довіряти людині щось більше, чим власний телефон чи номер карточки. А вже згодом ти звикаєш, розумієш, що ти з цими людьми в одному приміщенні, в одному напрямку, працюєш з однією метою і згодом в тебе випрацьовується довіра і так згодом це стає тобі як рідна людина, майже, як брат, побратим.
Наскільки відчувається різниця у віці між молодшими захисниками і старшими?
В мене така була ситуація: ми тоді були в тилу. Це була Донецька область. Я проходив перший місяць служби після БЗВП. По розподілу потрапив у бойову бригаду і перший місяць ми в тилу проходили службу далеченько і приїхав також в цю бригаду Олександр, буду його називати так. Олександр дуже такий серйозний дядько. Його дочка — мій одноліток, в нас 20 років різниці в віці. У перший час я до нього — на “ви”, і він мені сказав, що ми з тобою побратими, яке “ви”? давай на “ти”. І мені було в перший час важко психологічно переналаштуватися, а потім уже якось звик і вік не сильно грає роль у війську. Головне — це повага і прислухатись до старших по званню і за віком.
Коли ви працюєте на тих територіях, до яких прикріплені, там є місцеві? Як відбувається з ними спілкування?
Відношення до військових у кожного по-різному. Хтось лояльно відноситься, хтось підтримує, хтось ні. В моєму випадку нічого поганого точно не було. Просто відносились по-людськи і все.
Що для вас найстрашніше на війні?
Найстрашніше — це втрата побратимів. Ти з людиною прокинувся, поспілкувався і от через годину-дві-три її вже може не стати. Це саме страшне і психологічно ти не можеш це сприймати.
Ви зараз на кілька днів приїхали додому у відпустку відпочити. Що найбільше вас тут вразило?
Що люди не змінилися. Для більшості людей немає війни і вони не живуть цим, не турбуються, нічого не роблять. Вони просто живуть, їх не чіпають і вони нікого не чіпають. І тому мене вразило, що людям все одно, більшості.
Як ви думаєте, чому так? Війна ж поряд, навіть на Сумщині.
По-перше, я так думаю, що люди неосвічені, не цікавляться політикою. Їм головне, щоб був на столі хліб, сіль, а що там робиться вище: в Києві чи десь там на Донбасі, їх це не цікавить і головне, щоб просто її не чіпали і все. Людина просто біоорганізм і споживач. Більше нічого не скажеш.
В мене є знайомий, в якого загинув рідний брат на війні. До цього він також був в ТРО в Лебединській громаді, але з часом він сказав мамі, що я хочу йти служити, я хочу воювати. І він справді пішов і зараз служить, воює хлопець. Отак от сказав і зробив, а не так, як хтось сказав: “Як треба будемо, то підемо”. А він зразу пішов. Оце я вважаю, що зразковий військовий, який пішов захищати територіальну цілісність та незалежність.
Ігорю, у вас між боями є хвилини відпочинку. Про що хлопці говорять, коли відпочивають?
Що хочуть додому швидше, щоб їх замінили, побачити сім’ю, дітей та просто походити по рідних краях, щоб не чути отих всіх вибухів. Але вже вони не будуть такі, як раніше. Їм психологічно важче набагато.
Українці чекають на перемогу. Багато хто її наближає на лінії фронту, хтось у якості волонтера, хтось просто чекає. Особисто для вас це буде свято, чи ви її будете сприймати по-іншому?
Можливо, для когось це буде свято, переважно для тих людей, які не приймали в цьому участь ні напряму, ні дистанційно. Я вважаю, що це буде великий траур — День пам’яті загиблих і шана тим, хто віддав своє життя. Точно не свято.
Ви б хотіли, аби ваші діти продовжили династію військових?
В мене зараз ще немає дітей, тому я не знаю, але якщо дитина щось хоче, то я буду підтримувати в будь-якому випадку, але наполягати на чомусь чи щось пропонувати я не буду. Якщо хоче, то будь ласка, я буду підтримувати, чим зможу, буду допомагати.
Як вважаєте, що для вас буде найважче в момент адаптації між військовим життям і цивільним?
Психологічне сприйняття цивільних людей, тому що вони поза системою, можна сказати. І отак от знаходитись і слухати їхню думку, а от ти знаєш, що їхня думка — це просто думка. Вона ніякої не має ваги, в принципі. Ти знаєш, хто ця людина, чим вона жила до цього і чим зараз живе. Простіше знаходитись серед своїх, серед військових людей.
А зараз, після вже повних трьох років військового життя, ви себе бачите цивільною людиною?
Напевно, що вже ні, тому що те, що я колись хотів, це побудувати зараз вже неможливо, в принципі. І “топчу стежку” до вищого звання і посади. Я хочу також взяти активну участь в зміні армії, замінити радянських офіцерів і взагалі змінити систему. В нас вже з’являється нова офіцерська еліта. Саме ті хлопці, які пройшли цей тернистий, дуже важкий бойовий шлях і вони розуміють, як це відбувається і що потрібно, аби армія була ефективною.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ