Вийшла заміж, знайшла роботу: як жінка з трьома дітьми виїхала в евакуацію на Сумщину
Батько Тетяни Лазоренко загинув в окупації в Харківській області на початку вторгнення, коли віз хліб і цукерки для онуки. Тетяна з трьома дітьми і мамою виїхали у село на околиці Сумщини. В евакуації жінка вийшла заміж, знайшла роботу. Свою історію розповіла Суспільному.
“Ми зараз балакаємо, а він каже: “Я ж тебе ждав. Ну я ж тебе ждав, поки ти б там ото сиділа. Я ж тебе тут ждав”, — розповіла Тетяна Лазоренко.
Тетяна та Іван разом майже два роки. В їхньому будинку – велика родина. Ще один член родини – кошеня, яке нещодавно прибилося до хати.
Тетяна познайомилася з Іваном, коли разом із сім’єю переїхала з Харківської області на Сумщину, в село Дептівка Конотопського району. Повномасштабне вторгнення і окупація застали Тетяну з двома синами в Балаклії. Її донька і батьки були в маленькому селі Ізюмського району. Там, розповідає Тетяна, її батько загинув.
“Вони побули з мамою на городі. А тоді каже: “Поїду я, мені пенсію должні знять були. Та поїду Дашкі щось візьму, якихось цукерок чи щось візьму”. Ну він туди доїхав. Там розказують, що він пересидів обстріл цей. І він уже напряму був додому. І не доїхав. На велосипеді, бо він на транспорті не їздив, щоб чути. Щоб було чути. Ну, мама каже: “Я так же ж і нашла на велосипеді, як він упав, тобто це було мгновєнно”. Він, да, він і цукерки віз, і хліб віз”, — розповіла жінка.
“Вони з подругою прикопали батька, забрати вона його не могла, хлопці дали мішок, вони його прикопали, 19-го числа знову їде мати на велосипеді, бо це село дуже обстрілювалося. І там уже якийсь мужик вже согласився, вже на тракторі, вже на прицепі перевезли батька і поховали. Там вже мама, він сад розсаджував там, дерева яблунь, груші, і мама його вже похоронила в саду. В мене істерика тоді була. Я не знаю, три дня це точно. Я не могла, я не могла понять, що його більше немає. Ну, як це так?”, — додала Тетяна.
Пізніше батька перепоховали на сільському кладовищі. Тетяна каже: донька до сьогодні більше за всіх боїться звуків війни, які вони чують і в евакуації.
” Оце літак летить, вона летить у хату, вона боїться, дуже боїться цього, тому що вона бачила, як привезли дедушку, вона ж це все бачила. Мама розказує, що істерика була дуже. А ну-ка. Чорний пакет привезли, що дедушки немає. А дедушка і Даша – це для нього була принцеса, він її і вона його боготворила, і вона це все бачила, і оці всі обстріли”, — поділилася Тетяна.
Балаклію, де жили Тетяна з синами, окупували 2 березня 2022 року, місто одразу закрили. Жінка згадує перші дні, коли зайшли російські солдати:
“І меблі вивозили, фур понаганяли, повідкривали магазини, аптеки. Пральні машинки, оце ж всю битову техніку, продуктові магазини повиносили все. Лепестки розкидані були, люди взривалися. Вони спеціально по обочинах міни положили”, — говорить жінка.
Тетяна розповідає: були майже без зв’язку, без грошей, садили город, щоб прогодуватися, пересиджували обстріли у підвалах і майже не виходили за двір. Так жили півроку, до звільнення Балаклії у вересні 2022. Тетяні довелося заново оформлювати право на виплати, які родина отримувала до вторгнення як малозабезпечена та багатодітна. Виплати вдалося повернути майже через півроку, і родина одразу почала збиратися в дорогу. На той час мама Тетяни і її донька вже виїхали у Дептівку, де в них були родичі.
“Тут у нас є соціальний центр обслуговування. Тобто до тебе приходить, наприклад, людина, як мій чоловік, покосе, приб’є тобі щось, ну, тобто по хазяйству він тобі поможе. Тут пральні машинки стоять у них, якщо треба. Із соціальної служби дівчина, вона бере тебе на облік, вона за тобою дивиться, чи добре все”, — говорить Тетяна.
Майбутній чоловік Тетяни якраз був тим соціальним працівником, якого закріпили за її мамою як за людиною з інвалідністю, він приходив допомагати в господарчих справах.
“В мене розетка поламалась, мені надо, кажу, розетку. Він зробив і уже він начав сам дзвонить, як-то до дітей він завжди щось несе. Ну і так він тут доходився. Так ми і розписалися, і дітей він усиновив”, — поділилася Тетяна.
Тетяна каже, що тепер старший син і чоловік багато часу проводять разом. “Він ось з Мішою і на рибалку, і на тракторі, і дайте на машині, дайте я на машині проїдусь. і на машині, і йому інтересно, йому от батько треба. У нього зараз такий період, то ж перехідний вік, йому батько треба”, — додала Тетяна.
Родина живе у будинку Івана, разом зробили ремонт. Опалення пічне, в будинку є вода, мають ванну кімнату. Купити домашню техніку допомогла дотація на утримання корів, яку отримав чоловік.
“Йому на коровок прийшли гроші. Він каже: “Я просто цьому не вірю. Не можу повірити, що за труд за мій… Ну, що як-то гроші ці прийшли”. І так ці гроші прийшли і ми на другий місяць заплатили за машинку, за той пилосос”.
Гуманітарна допомога сюди приходить нечасто, розраховують на власні фінанси, говорить Тетяна.
“От, я получаю, да, ці 2000. І то, якби б я не працювала, в мене б їх би забрали. Я получаю дві і діти, да, получають. Ну, на кожну ту дитину 3000. Ти так дивишся, так вроді нічого, да? Ти получила 11000. Порахую те, що я трачу на продукти. То так, необхідне. Я навіть не знаю, у мене входить тисяч 8 тільки на продукти, на місяць”, — ділиться Тетяна.
Тетяна розповідає, що кілька разів потрапляла у Конотопі на акцію Червоного Хреста, підібрала дитячий одяг. Діти навчаються в школі, молодший піде в перший клас, донька вчиться дуже добре, пишається мама.
Разом з чоловіком розширили господарство, доглядати допомагають діти.Телята пасуться на сусідньому лужку, корови зараз на дальньому пасовищі. (9342)Вирощують птицю, молодший Ілля опікується, щоб в усіх була вода. І взагалі, за словами мами, намагається слідкувати за порядком.
Тетяна розповідає, що цьогоріч висадила квіти біля двору. Жінка займається благоустроєм не тільки свого двору, а й села – більше року вона працює на громадських роботах від центру зайнятості.
“Облагороджуємо село. Там десь зупинки покрасити, десь щось якісь гілки тягнути, стовби побілить, отаке. Там помити, там прибрати. Я довольна, що є робота, що мені не треба десь їхати бросать дітей. Да, мінімалка, ну, все рівно. На якусь їжу, за світло заплатить”, — пояснила жінка.
Жінка каже, що повертатися додому, у Харківську область, вже нікуди. Батьківський будинок розбитий, відбудовувати його нікому.
“Життя там немає. Школи там немає, школу розбомбили. В сусідньому селі школу розбомбили. Ну, тобто це вже село глухе. От і все. Мені хочеться поїхати на могилу до батька. Тому що старший брат цей, що воює, поставив батькові пам’ятник. Відпускали його у відпустку, поставив батькові пам’ятник. Мені хочеться поїхати туди. Воно тягне. Бувало то нічого, нічого, тоді щось нахлине, що мені хочеться додому. Ну там же ж мій дім. Та мама постійно плаче. Скучає, дуже скучає. Ну нічого. Аби війни не було”, — поділилася Тетяна.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ