“Мені просто болить за те, що там відбувається”: волонтерка про ситуацію у Шалигинській громаді
Протягом останніх кількох тижнів загострилася безпекова ситуація у прикордонній Шалигинській громаді. За даними ОК “Північ”, в селищі Шалигине протягом дня лунати понад 50 вибухів.
Місцеві жителі рятуються з-під обстрілів: виїжджають на мотоблоках, велосипедах, тракторах. Люди на човнах перепливають річку, міст через яку російські військові знищили 10 квітня.
Волонтерка з Глухова Марина Велитченко їздить в Шалигине, щоб рятувати покинутих тварин. Водночас вивозить і людей. Що відбувається в селищі та як проходить евакуація, вона розповіла Суспільному.
За словами голови благодійної організації “КітПес Глухів” Марини Велитченко, у 2024 році вона разом із чоловіком Володимиром їздили в Шалигине та сусіднє Ходине – привозили допомогу тваринам і людям. Там уже було небезпечно та гучно. Однак, протягом останніх місяців ситуація почала стрімко погіршуватися. Від місцевих жителів стали надходити тривожні повідомлення: “Вони писали, що ворог став ще сильніше гатити, обриває зв’язок, б’є по мостах, багато прильотів по центру, тобто його випалюють”.
Перші рейси
Марина каже, попри те, що її чоловік пішов захищати країну на фронті, вона вирішила продовжити їхню спільну місію. Заручилася підтримкою місцевої жительки, яка добре знає громаду і 10 квітня вони разом поїхали рятувати тварин з-під обстрілів – на автівці, яка належить родині волонтерки.
Найстрашніше, згадує, було перетинати пошкоджений міст. Ще до поїздки вона чула від місцевих, що центральні опори мосту розбиті й він ледве тримається.
“Мостом фактично хвилину їхати, але ця хвилина здавалася вічністю. І за цей час усе життя перед очима проносилося. Дуже страшно було. Їдеш із відкритими вікнами, прислухаєшся, щоби, не дай Боже, там нічого не тріщало під колесами”, – ділиться волонтерка.
У перший день вони об’їхали адреси, забрали тварин, про яких знали, і повернулися додому. Проте, за словами Марини, наступного дня ситуація погіршилася: “Уже були прильоти, і ще дрони. Один просто кружляв над нами. Це було, мабуть, страшніше за міст. Бо на мосту я собі уявляла: машина впаде у воду – завжди можна виплисти, тварин випустити. Хай там як, транспорт втратиш, але життя залишиться. А коли над тобою зависає дрон, розумієш, що так легко не викрутишся”.
Другий день евакуації у Шалигиному завершився пізно ввечері. Повертатися в Глухів довелося в сутінках із вимкненими фарами, бо будь-яке світло – приманка для ворога. Марина каже, старалися їхати якомога швидше й у місто дісталися з порізаними колесами.
Загалом перші рейси Марини відбувалися за чітким принципом: вона евакуювала тих, хто безпосередньо звертався за допомогою. Це могли бути знайомі, які потребували виїзду, або люди, з якими волонтерка контактувала щодо порятунку тварин.
Аналогічно діяла й щодо тварин. Зазвичай вона знала про покинутих тварин від місцевих, наприклад, сусіди повідомляли, що з певного двору люди давно виїхали, а тварин підгодовували інші мешканці. Однак ситуація змінювалася. Волонтерка дізнавалася, що сусіди, які опікувалися тваринами, також планують виїзд або вже покинули свої домівки. У таких випадках Марина розуміла, що тварина залишиться без догляду, і негайно вирушала, щоби її забрати.
“Я просто беру та роблю”
“Я розуміла, що моя допомога там потрібна. Я знала, що зможу вивозити людей і забирати тварин: когось до себе, когось до інших волонтерів, а когось – до евакуйованих господарів у Глухові”, — говорить волонтерка.
Іще одним вагомим аргументом для поїздок стало повне припинення будь-якого транспортного сполучення з Шалигиним. Як з гіркотою зазначає волонтерка, навіть ті перевізники, які раніше без вагань їздили в інші небезпечні населені пункти, такі як Ходине, Бачівськ, Сопич та Уланове, відмовилися від поїздок у Шалигине.
“Вони вивозили людей та їхні речі: холодильники, іншу техніку, одяг, домашнє господарство – усе, що ті могли забрати з собою. Тобто були такі водії, які не боялися і їхали допомагати. Але зараз, коли цим самим водіям зателефонували з проханням поїхати в Шалигине, забрати речі, тварин і привезти до міста, всі відмовилися”.
Озираючись на свої поїздки до Шалигиного, Марина зізнається, що вже вдома, у безпеці, починає усвідомлювати весь ризик та напругу пережитого.
“Мені самій не завжди віриться, що ми таки змогли зробити. І можливо, коли я їду на виїзд, то роблю це несвідомо, але мені просто болить за те, що там відбувається і мені хочеться чимось допомогти”, – зазначає вона.
“Людина про себе подбає. Тварина – ні”
Марина розповідає, що після розголосу ситуації в Шалигинській громаді формат їхніх виїздів дещо зміниться. Кількість звернень по допомогу значно зросла. Люди просять вивезти рідних, з якими втратили зв’язок через відсутність електрики та комунікацій, а також евакуювати домашніх тварин.
Тому, за словами волонтерки, кожен наступний виїзд матиме подвійну мету: порятунок як людей, так і тварин: “Чи то тварини евакуйованих родин, чи просто знайдені на вулицях, але назад з Шалигиного моя машина має бути заповнена переносками з ними вщент”.
Марина зізнається, що на даному етапі для неї пріоритетом є саме тварини.
“Я хочу допомогти й людям, але людина здатна подбати про себе. Тварина – ні. Одомашнена істота, хай то буде в будинку, на ланцюгу чи у вольєрі, звикла, що їй приносять їжу, прибирають за нею, виводять на прогулянку або просто приділяють увагу. Ми привчили тварину до того, що забезпечимо всі її потреби: коли їсти, коли гуляти, коли спати. І ці звичні до піклування створіння повністю залежать від нас, від людей, а деякі просто їдуть і кидають їх напризволяще”, – пояснює волонтерка та додає, що в складній ситуації люди частіше можуть розраховувати на допомогу інших людей, тоді як покинуті тварини залишаються сам на сам зі своєю бідою.
Порятунок на мотоблоках та велосипедах
Марина розповідає, що точну картину подій у Шалигинській громаді зараз складно відтворити, особливо після підриву мостів. Проте з розповідей місцевих стає зрозуміло: “Людям страшно виходити на вулиці, тому що там постійно ФПВ-дрони літають”.
Люди намагаються покинути небезпечну територію різними способами. Ті, хто мав автомобілі, виїжджали власним транспортом. Інші ж, не маючи такої можливості, використовували мотоблоки, прилаштовуючи до них причепи, на які вантажили своє вціліле майно – від побутової техніки до меблів та особистих речей. Дехто змушений був вирушати пішки або на велосипедах, везучи на собі все, що зміг вмістити в сумки та рюкзаки.
“Дуже сумно дивитись на те, що людям довелося вміщати все своє життя у кілька сумок, які вони везуть на велосипеді. Але я дуже рада, що люди не сиділи, не чекали з неба погоди, вони не чекали, що хтось приїде і за них там щось вирішить і сам їх вивезе. Вони брали своє життя у свої руки”, – каже волонтерка.
Доля тварин у прифронтовому селищі
Марина зазначає, що бачила чимало тварин, які бігали вулицями, але припускає, що багато з них могли загубитися через переляк під час обстрілів.
“Шалигине – досить велике селище. Через це багато переляканих тварин могли втекти та загубитися”.
Звісно, за словами волонтерки, є й такі тварини, яких справді покинули, і вони тривалий час блукають вулицями. Раніше надходили повідомлення про велику кількість кинутих тварин, і навіть про випадки їх отруєння місцевими мешканцями.
“Це було ще раніше, десь місяць-три тому, коли кількість покинутих тварин у селі була критичною, і люди починали їх травити. Це окрема важка історія”, – із сумом говорить волонтерка.
Проте, як зауважує Марина, у більшості випадків, коли вони знаходили покинутих тварин або отримували про них інформацію, з’ясовувалося, що про них все ж таки хтось піклується. Господарі домовлялися із сусідами чи родичами, які мешкають в іншій частині села, щоб ті приходили годувати та доглядати їхніх улюбленців.
“Тобто поки я не бачу такого масового явища, коли дуже худі, дуже виснажені тварини вештаються вулицями й ніхто на них не зважає. Ні, слава Богу, залишаються люди”.
“Скільки б рейсів не зробила, цього буде недостатньо”
Розуміючи обмеженість власних сил, Марина заручилася підтримкою волонтерів з різних регіонів України. Вона має домовленість із небайдужими людьми зі Львова та Львівської області, Києва, Ямполя, Сум і Шостки, які готові прийняти евакуйованих тварин.
“Звісно, обсяги цієї допомоги різні: хтось може прихистити кількох котів, хтось – десяток, а хтось готовий прийняти, наприклад, маму-кішку чи собаку з малюками”, – пояснює волонтерка.
Проте, навіть за наявності такої підтримки, Марина говорить, що її власних сил та можливостей її невеликої машини замало, щоб впоратися з усією кількістю запитів про допомогу, що надходять. Волонтерка зізнається, що фізично не в змозі самостійно евакуювати всіх людей і, тим більше, усіх тварин, які опинилися в небезпеці.
Однак вона не має наміру зупинятися та, каже, впевнена, що її поїздки до Шалигинської громади триватимуть і надалі, адже кількість запитів про допомогу лише зростає.
“Якщо Бог привів цю тварину мені на очі, значить, він хоче, щоб я їй допомогла. Якщо Бог привів людей до мене, щоб вони подзвонили й попросили допомоги, то я маю їм допомогти. Не факт, що я маю аж їхати за їх тваринами чи ще щось, але я маю подумати, яким чином я зможу допомогти”, – підкреслює волонтерка.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ