“Як вовк отой тут”. Історія евакуйованої родини із Сумщини
“Краще повернутись під обстріли, ніж жити в таких умовах”, — так говорить переселенець із Краснопілля Олег Мягкий. Півтора тижня тому його разом із матір’ю та псом Малишем евакуював спецпідрозділ “Білий Янгол” з обстрілюваного селища в село на Роменщині. Своє тимчасове житло чоловік показав кореспондентам Суспільного.
Оселилися вони в селі Томашівка. Олег розповів: уже вдруге за останній рік їм доводиться залишати рідну домівку через те, що російські війська постійно обстрілюють селище. З допомогою волонтерки Олени, каже чоловік, знайшов житло. За що їй дуже вдячний. Проте, додає, хата стара і потроху розвалюється.
“Та вона вся полопана. Ну гляньте, це ж дикий жах. Вона завалиться колись зимою. Он що вже повідходило”, — розповідає чоловік.
Усередині будинок також потребує значного ремонту, каже Олег. Аби привести його до ладу, потрібні значні кошти.
“Грубу — так, я прибрав до ладу, тут страшне було, Ще раз пробілити… А тут — не груба була, а «мамо, не горюй». Зараз хоч більш-менш, а то чорне все було, все в сажі. Ви подивіться на стінки: вони всі чорні, сирість. Щоб тут жити – не знаю, скільки грошей треба. А де я їх візьму? Їх немає. Спав я з понеділка на вівторок: ось тут кусок відвалився — по голові як влупило… Чи о пів на першу ночі… Прямо кусок штукатурки мені на голову. Це називається Армагедон”, — говорить пан Олег.
Матір Олега хворіє, черговий переїзд жінка перенесла важко.
“Після того днів п’ять були напади сильні. Оце ж голова в неї, з головою щось, чи деменція стареча. 4–5 днів — це все. Я не сплю взагалі. Потім це проходить”, — зазначив чоловік.
Доглядає Олег за матір’ю самотужки. Після крайнього загострення, каже, звернувся по допомогу в місцеву амбулаторію.
“Звернувся я в медпункт, тут є. Прийшла вона (фельдшерка, — ред.), подивилась, якісь таблетки, як напади будуть, дали. А так мені сказали: укладати треба договори тут із сімейниками, тоді будуть лікувати. Я не розумію: мені прибирати, прати, документи робити щодо сімейників — треба їхати (в райцентр, — ред.). А чим я поїду? На велосипеді?” Кор.: “Автобуси сюди не ходять?” — “Не ходять”, — говорить Олег.
Рік тому, в березні 2025-го, Олег Мягкий разом із матір’ю виїхав із Краснопілля — через погіршення безпекової ситуації. Оселилися в селі Ярмолинці Роменського району, у будинку, який колись був молитовним домом. Умови були прийнятні, але за кілька місяців мати почала проситися додому.
“«Поїхали, я там здоровіша буду», там і чоловік, там і, ну, сестра моя, її дочка (поховані, — ред.). Ну, приїхали, а воно ж бачите (обстріли, — ред.). Аби я сам був, я б нікуди звідти не поїхав, що було б, те й було б. А матір…” Кор.: “А сюди приїхали — і що вона тепер каже?” — “Тепер каже: «Вези назад». А що, їй не вийти навіть. Я не знаю, що твориться зараз: ні телевізора немає. Як вовк отой тут”, — розповідає переселенець.
Чоловік каже: люди в селі хороші. Звідусіль, говорить, йому пропонують допомогу.
Ділиться, яку саме: “У центрі (села, — ред.) зустрічаю — «Може, вам те треба, може, вам це треба?». Хороші сусіди. Та, що нижче тут живе. Потім оця, що цей будинок мені знайшла, Лєна Сенька, вона ось мені картоплі і того (закрутки різні, — ред.) сама приперла машину”.
У гаражі за хатою облаштувався пес на кличку Малиш, якого Олег Мягкий забрав із собою з Краснопілля.
“Оцей ось друг ніколи не продасть. Він знає, що я його не продам, а я знаю, що він мене не продасть. Це кореш. Малишик, іди сюди… Зірка екрана”, — розповідає він.
До нового місця Малиш потроху звикає, говорить чоловік. З місцевими котами вже познайомився.
“Тут троє своїх, і він їх не чіпає, а прийде чужий кіт — як він це знає? Грець його знає. Хвостом оце мотиляє, щось їм розказує, що мир-дружба, а ті його по харі б’ють”, — каже Олег.
Залишатися жити в таких умовах Олег не хоче. На ремонт, каже, грошей немає, тому чоловік налаштований повертатись у Краснопілля.
“Я поїду назад додому. Краще там хай пришибуть”. Кор.: “Ну там же дуже й дуже небезпечно”. — “Так я буду вдома: ось моя хата, ось мій двір, ось мій город. А тут що? Ну от якщо мені тут залишатись на зиму — це шість машин дров. За цими цінами на солярку й бензин: скільки буде машина дров коштувати? Тисяч десять. От мені вже потрібно зараз збирати гроші, щоб купляти ці дрова. А жити за що? А ліки за що брати”, — сказав він.
Проте, як повернутися додому, Олег поки не знає. Розуміє, каже, що волонтери вивозять людей з-під обстрілів у безпечніші місця, а не навпаки. Та й знайомі, у яких є автівки, відмовляються везти чоловіка в селище, яке обстрілюють російські війська.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ