Як жінка з дітьми, батьком і тваринами виїхала в евакуацію на Сумщині
Альона Орещенко виїхала з Білопілля рік тому з трьома дітьми, батьком, собаками і котом, зараз живуть у малому селі Липоводолинської громади. Діти продовжують навчатися у своїй білопільській школі, жінка вчиться на електрогазозварювальницю, батько допомагає з онуками. Кажуть, всі тримаються, щоб не повернутися додому. Історія родини Орещенків – в матеріалі Суспільного.
Рік тому родина виїхала з Білопілля у село Довга Лука Липоводолинської громади. Сільська рада запропонувала сім’ї два будинки на вибір.
“До першого будинку доїхали ми. Діти зайшли, подивились, сказали залишиться тут. Так ми тут і залишилися. В жовтні-місяці це вже буде рік, як ми проживаємо”, – каже переселенка Альона Орещенко.
Розповідає: виїхали з трьома дітьми, дідусем, трьома собаками і котом.
“Я в першу чергу думала, щоб забрати дітей і кота та собак. Це наше рідне, це вже члени родини нашої. Кіз я не забирала, повіддавала людям. Курей, утят”, – каже Альона.
– Як звать котика?
– Малиш. А дєдушку звать Вова.
“Приїхали «Білі янголи» забирать, а дітвора кричить: «Без діда ми не поїдемо! Хочеш, мамо, їдь, а ми залишаємося з дідом». Довелося їхати діду”, – каже Володимир Орещенко.
А от бабуся їхати відмовилася, каже Альона.
“Мама не поїхала, тому що мамі дуже шкода котиків і цуциків, які там лишилися приблудні. Вона навіть не за своє господарство хвилюється, що у неї там свині, курі, а от переживає за котиків, собак, яких залишили напризволяще”, – говорить Альона.
Жінка розповідає: з речей з дому взяли тільки дитячий одяг і трішки їжі та посуду.
“Нас зустріли тут у дворі люди місцеві, які принесли уже нам допомогу. Хто картоплі приніс, хто цибулі, хто тушонки. Перший день, мабуть, десь годин до 12 ночі у нас двері не причинялися. З Липової Долини приїжджали, від сільради нам привозили допомогу: матраци, постільна білизна, подушки, ковдри. І взагалі місцеві жителі теж приїжджали, хто машиною приїжджав, хто велосипедом, хто навіть пішки приносив в руках, хто що міг, хто собакам приніс кісточок поїсти. Тому що собаки були теж в дорозі, тяжко дуже пережили весь цей переїзд. А так ми потихеньку почали облаштовуватися”, – пригадує переселенка.
Діти продовжують навчатися онлайн у своїй білопільській школі, на уроки приєднуються з телефонів, кожен з окремої кімнати, молодша донька займається в маминій.
Альона теж навчається, отримує спеціальність електрогазозварювальниці, слюсаря-ремонтника транспортних коліс. Вже на останньому курсі, каже, у групі вона єдина жінка. Зізнається, що обрала цю спеціальність з трьох запропонованих, ще були кухар і продавець.
“Дітей викормила – значить їсти вмію варить, торгувать – я вже торгувала. Вирішила щось нове вивчити для себе. Електрогазозварювальники – більш така поширена професія, яка потрібна, ніж продавець, наприклад, чи кухар. Тим більше зараз, що війна йде. Тому що, хлопців практично немає. Я спостерігала і раніше, як хлопці сваркою варять. Спостерігала, як тато машину розбирав, збирав. Це мені було завжди цікаво. Більш якби в чоловічій сфері праці, ніж в жіночій”, – пояснює переселенка.
На роботу збирається влаштовуватися на підприємство у Липовій Долині, де проходила практику. Окрім навчання зайнята господарством: город, птиця, кролики, кози. З тваринами садиби знайомить молодша донька, Алінка. Це її улюблениця, собачка Тучка.
“А ще є собачка Буся моєї сестрички старшої. Вона дуже любе дітей, дорослих, дуже прям”, – каже донька.
У сарайчику живуть дві кози.
“Є моя козочка, Верба, в неї ось які ріжки лежать. Я її сама собі вибрала, мама дозволила. Їсти їй давать, виводить, поїть, прибирати за нею. А ще з нею гратись. Вона бігає за мною, а я тікаю. Ще є велика козочка. Це мамина, але я теж її називаю своєю дєвочкою”, – каже Аліна.
А ось кролики спільні, за ними доглядають усі. В загінчику живуть дві качки, віддала сусідка, каже дівчинка: “Я сподіваюся, що тут дівчинка і хлопчик, щоб були утятка”.
“Плануємо купити ще двох поросяток, завести. Взагалі я мріяла купити собі конячку років з 10, але вона дуже не по карману мені. Потім виросла, появились в мене дітки. Це не так уже важлива мрія стала моя. В повозку запрягать їздить вмію, верхи умію їздити”, – говорить жінка.
Вирощують всі потрібні овочі, на городі досі кавуни, гарбузи й буряк кормовий. Цього року зробили закрутки зі своєї городини. Запаслися овочами на зиму.
В садибі є плодоносні горіхові дерева. Вода – у дворі. У будинку є газ, опалення парове, але користуються пічкою, так дешевше, каже Альона.
“Привозили нам на минулу зиму дрова, на всю зиму не вистачило б без додаткового. Нам привезли ще пелети опалювать, підсипать, щоб нам вистачило на зиму. Так ми зиму ту й пережили, а на цю ми вже запасалися по весні. Йдем до магазину, а воно просто спиляно, в ставку навіть валялося. Тобто ми дві добрі справи зробили – собі дрова, а зі ставка витягли гілки, щоб не засмічувався він”, – говорить переселенка.
У будинку живуть безплатно, платять тільки за комунальні послуги, розповідає жінка. Зробили невеличкий ремонт, а ось вікна поки не міняють, чекають дозволу власників. Холодильник не працює, його використовують як комору. Готувати доводиться три рази на день, щоб їжа не псувалася, каже господиня. Урізноманітнює меню козяче молоко.
Зараз готуються до дня народження молодшої доньки, скоро їй виповниться 10 років: “Поїдемо на Липову Долину, тому що до твого дня народження треба купити продуктів, не просто звичайних, які ми кожного дня їмо, а щоб тобі салатик зготувати, окрошку. – А який подарунок буде? – А подарунок – то секрет”.
Зараз вже трішки звикли на новому місці, а перші місяці було дуже важко, ледь стримувалася, щоб не повернутися додому, говорить Альона.
“З одної сторони мене туди дуже сильно тягло і плакати хотілось по ночах і все, а з другої – як би тут душа з серцем рвалася туди, а тут мозок каже “стоп”. Спочатку треба, щоб діти були в безпеці. Отак було дуже тяжко. Дітям і зараз тяжко, вони другий раз: “Мам, коли ми вже додому поїдемо”. Але ж в той момент я розумію, що ми просто не можемо. Бо такі обставини”, – каже переселенка.
“Думка і в мене, і в онучат одна і та сама: повернутися додому, скоріш би кінчилася війна і повернутися додому”, – говорить Володимир.
Жінка каже, що дітей і дорослих, близьких по віку, у селі майже немає, дівчата подружок знайшли, а ось сину самотньо. Чоловік із сусіднього села подарував дітям велосипед. А ще вони грають у м’яч, придумали гойдалки, малюють.
– Оце ось деревце, я хотіла намалювати багато листочків, але в мене не получилось.
– Але Наталія Яківна, твоя вчителька, тебе похвалила.
– В мене тепер красок немає.
– Нічого, поїдемо завтра купим.
Завели ще одну кішку, яку підібрали у сусідньому полі. Сама Альона зимовими вечорами в’язала шкарпетки для воїнів, речі для родини. А зараз ходить робити перев’язки місцевому жителю.
“У нас Байрак і Довга Лука залишилися взагалі без медиків, тому що забрали нашого фельдшера на війну. Це Липова долина, найближче місце, звідки може приїхати швидка, щоб щось допомогти. І ось з лікарні виписати виписали, перев’язки ще треба робити, ще не все загоїлось. Ну, відволікаюсь теж, щоб не так скучно було”, – говорить жінка.
Кілька разів на день зідзвонюються з мамою, вона приїжджала перед Новим роком, каже Альона.
“Це кукли найдорожчі для дітей, тому що їх купила їм бабуся, моя мама, і коли ми збиралися з Білопілля виїжджати, вони їх в першу чергу збирали, замість речей. Назвали куколок: Алла – на честь бабусі, посередині Альонка – на честь мами, і найближче до мене звать Вова – на честь діда”, – говорить жінка.
“Це найскладніше, що на вулиці війна і ми в чужом. Знаєте, мені колись один дядько років під 80 сказав – краще свої руїни відбудовувати, чим жити в чужих хоромах Це зараз я розумію, до чого воно все було сказано. Що хай яке не є своє погане житло, чи хай який не буде там маленький город свій, але він свій, він рідний”, – каже Альона.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ