“Все одно хочеться додому”. Як живе багатодітна родина з прикордоння Сумщини
Родина Гудиненків виїхала з прикордоння Сумщини подалі від обстрілів. Наразі сім’я мешкає в Роменському районі. Наталія Гудиненко сама опікується своїми п’ятьма дітьми й сестрою з інвалідністю. Чоловік – на фронті.
“Тут дуже гарні люди. І голова, і сусіди. Картоплю дають, і все дають. Допомагають із посудом, хто тюль, хто що. Хоча, знаєш, що у тебе там усе є, і соромно і брать (витирає сльози — прим. авт.)“, — розповідає переселенка Наталія Гудиненко.
В Наталії Гудиненко п’ятеро дітей. Родина залишила свій дім у селі Мезенівка на Краснопільщині майже два місяці тому. Каже: тікали від обстрілів, адже російський кордон за 5 кілометрів, на початку вторгнення пережили окупацію і потім жили у постійній тривозі.
“Ми з погребів майже не вилазили, дуже довго ми сиділи. А потім ми перестали в погрібах ховатися, бо діти почали хворіти. Лягали вдома в хаті на полу, просто лежали. Якось воно сперва притихло, а тоді знову стали дужче стрілять, стали в село попадать, стали “прильоти”, над нами все летіло, діти почали боятися. Чоловік мій на війні. Нам запропонували виїхать, ми вирішили виїхать, він сказав: “Виїжджай, спасай дітей, щоб вони не чули стрілянини”. У мене син один раз падав, свідомість втрачав від бахкання. І ми після того вирішили”, — згадує жінка.
Спочатку сім’я мешкала у гуртожитку у Сумах, але коли запропонували дім у селі — поїхали. За словами пані Наталії, хотіли жити подалі від обстрілів.
“Я погодилась, звичайно, бо в Суми теж прилітає. Там, де ми були, на Герасима Кондратьєва, там ми побачили, що будинок розбитий, що теж туди “прильоти” летять. А тут ми попитали в людей, як приїжджали дивитися на цю хатину, сказали, що тут тихо. І правда тут тихо, нічого не чути”, — пояснює переселенка.
“Тут краще. Тут не бахкає”, — додає дочка Маша.
Родина оселилася в селі Діброва Роменського району три тижні тому. Пані Наталія з дітьми й сестрою, яка має інвалідність, обживають будинок, що їм виділила сільська рада.
Навели лад майже в усіх кімнатах, але деякі довелося поки закрити, каже жінка.
Коли виїжджали, розповідає Наталія, взяли з собою, що встигли, в першу чергу речі дітей, їхні улюблені іграшки. Зараз з необхідними речами та продуктами допомагають небайдужі люди й волонтерка з Ромнів. У літній кухні тепер є необхідна техніка.
“Пральну машинку нам дали тимчасово, попрати. Привезли нам холодильник новий, подарували. Якісь люди скинулися, купили. Дуже вдячні їм, що хоч продукти можна десь тепер зберігати”, — говорить Наталія.
Після попередніх мешканців вимили всі приміщення, очистили від сміття подвір’я, облаштовують територію. За допомогою місцевих жителів посадили город, за один день, розповідає Наталія. Односельці дали і розсаду, і господарське приладдя.
“Картопля вже вилазить, будемо полоти. Помідорчики, перчик, огірочки он вже які в нас. Це за два тижні. Велика подяка директору, вчителям, сусідам, що допомогли, все гуртом”, — зазначає Наталія Гудиненко.
За словами жінки, город деякий час не використовувався, спочатку його довелося почистити.
“Годів, кажуть, три чи п’ять назад садилося, і більш не садилося. Пирій. Весь бур’ян же ж тут, у землі. Він буде увесь нагорі. Його треба викорчовувати. Ми помідори пропололи на днях – знову пирій лізе. Знову полоть треба. Трішки прийдеться помучитися, ну нічого, ми все зробимо. Я, сестра, діти. Діти в мене такі, що бур’янець можуть щупать. Вони в мене роботящі”, — говорить жінка.
Діти – головні помічники, каже Наталія. Старша донька отримала професію і мешкає у Сумах, а з мамою живуть три сини і найменша донечка.
“Вони замітають і бур’ян допомагають рвати, і клумби сапали вони, це все вони. Дуже допомагають. Вони переживають за мене. Я сперва плакала кожен день тут. Там все позалишалося. Там же в нас і тварини залишилися, і коти, і собаки, і кури. Ну там брат дивиться, приглядає. І там же все своє. Хата, слава Богу, поки ціла. А так все одно, хочеться додому”, — говорить пані Наталія.
Жінка прожила у Мезенівці 20 років, сама родом з Тур’ї, це теж на Краснопільщині. За словами жінки, в її рідному селі жителів вже немає, бо все село розбите снарядами. У Діброві сім’я планує залишитися. Головне, каже Наталія, що діти ходитимуть у школу, а не навчатимуться онлайн, як останні роки. Наразі пані Наталія чекає шосту дитину. Говорить, вже готуються зимувати, опалення тут газове, але будуть економити.
“Голова сказав, що узимку, як чоловік військовий, допоможуть дровами. Вони привозять самі, пиляють, колять. Щоб економія газу була. Це для нас же буде легше, менше платити”, — пояснює пані Наталія.
Зробили перші припаси на зиму, 18 банок полуниці та 8 малини. Наталія каже: їх пригостили, діти наїлися, а з решти зробили варення.
“Люди, сусіди – хто закривачку, хто картоплю (дасть — прим. ред.). Ось сусіди – то укроп, то цибулю. Другі сусіди – то сапачку, то ще щось. Допомагають. Завжди питають: Що треба – кажіть, не бійтесь”. Ми ж не будемо кожен раз, щоб люди щось давали, треба і самим трудитися. Ми з села, роботи ми не боїмося”, — зазначає переселенка.
А роботи, говорить Наталія, тут багато, та й потрібні гроші, яких не вистачає, адже живуть тільки на зарплату чоловіка-військового.
“І вікна помінять треба, і шпалери переклеїти у хатинці треба, і фарбу треба, підфарбувати все, підновить. Але нам поки ні за що. В мене немає ні «малозабезпечених», немає нічого, ні ВПО. Це що оформили ми в Сумах два місці назад, чи там не вийшло, ну не було ще жодного разу. Ми живемо, що чоловік нам дасть – те і наше”, — додає пані Наталія.
Вдома, у Мезенівці, у дворі були гойдалки – улюблена розвага маленької Маші, розповідає Наталія. Тому на новому місці одна з перших речей, яку зробили – гойдалку біля двору.
“Важко, звичайно, важко. Там звикли, всі свої, рідні, ну нічого, я думаю, привикнемо і тут. Я вже привикла”, — каже Наталія Гудиненко.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ