Село Нечаївське – це одна вулиця. Занедбані та покинуті садиби упереміш з жилими та доглянутими. В найкращі часи тут було близько 20 населених будинків, розповідає староста округу Микола Йотка. Каже, Нечаївське вважалося хутором з давніх часів його заснування.

"Коріння тут – тут хай і ховають". Як живуть останні жителі села Нечаївське на Сумщині

“Виникло наприкінці 17 століття, трішки раніше, ніж центр Кошарівського старостинського округу, села Кошари, яке засноване в 1727-1730 роках”, — розповів Микола Йотка.

Сьогодні у кількох жилих садибах мешкають переселенці.

Пані Надію ми застали за читанням духовної літератури. Хатина на дві кімнати, на стінах – фотографії, картини та рушники, вишиті руками господині.

Пані Надія розповідає, що цей будинок вони побудували з чоловіком у 1960-х роках, а до того на цій землі жили її предки.

“Жили мої тут прадіди, як тільки оцей хутір чи село починалося, і вони тут як поселилися, і вони тут і жили. У діда було і млин свій, і молотарка кінна була, і жатка була. Робили самі своїми силами, не було наймитів нікого. А тоді у 1933 розкулачили. Мама з батьком молоді ще ж були, так у Донбас втекли, там робили, щоб на Урал не вигнали. Як утихло, так повернулися і стали тут жить. Нашу хату спалили, німці як відступали. В 1945 році у колгоспі виписали соломи, вилили хату, маленьку таку хату. А дерева ж тоді не було так, як зараз. Тут дерева взагалі не було”, — розповіла місцева жителька Надія Удод.

Зараз у будинок проведена вода, є бойлер – гріють воду для господарчих потреб. Топлять дровами, газу в селі немає.

“Їсти готуємо на плиті, і для тепла. Суп є в нас на обід, картопля є і бульйон. І каша ще є гречана. Кожен день готую їсти. Зразу я встаю, піду, поодмикаю, попораюсь, вхожу в хату, грубу топлю, готую їсти. Їсти поки наготувала, поснідали, поперемивала – уже мене сили кидають, лягаю”, — розповіла жінка.

Пані Надія доглядає козу, курей та кроликів. Розповідає, що почала працювати у колгоспі з дитинства.Працювала на польових роботах, потім дояркою.

“І на фермі робила. І хазяйство було, двоє скоту було, було і по п’ятеро свиней, і гуси були, і кури були, і утята були, і індики були, усе було. Городу 52 сотки в нас. Він болів, так що нічого не міг мені допомагати. Так увесь город, бува, як заоруть город, сама саджу картоплю, під лопату тоді садили картоплю. Ну він трохи поможе позакидать і ляга. А я сама. Зараз усього господарства ми не тримаємо, бо немає вже сили. Діти й кричать: “Нащо воно вам нужне!” А я думаю: як можна сидіть без роботи? Треба робить. І пишеться у Святому Писанії: як ляжеш, то вже не встанеш. Треба заботиться, треба щось робить”, — ділиться пані Надія.

Чоловіку пані Надії 89 років, він намагається допомагати по господарству.

“Он коли грубу підкинуть. Літом буває то козу припнуть, то бджоли трохи є, так заглянуть, та таке “, — поділився Анатолій Удод, чоловік пані Надії.

У Нечаївському ніколи не було магазину, продукти купують в автолавці, яка приїздить раз на тиждень, запасаються хлібом.

“Літом як коли, так велосипедом ще проїду, і те дочка кричить: “Не їздіть велосипедом, що треба, привезем, бо голова закрутиться, та впадете, та ще й уб’єтеся””, — розповіла жінка.

Діти і онуки подружжя живуть у Конотопі, часто навідуються, допомагають, каже пані Надія. Вони з чоловіком теж намагалися переїхати до міста, але їм там не сподобалося.

“Ми три зими зимували в місті, в нас було і своє житло там, сестра мені відписала своє. Ну були, ну що там… Може якщо б там були, то може раніше б і померли. Сюди тягне душу та й все. Коріння тут – тут хай і ховають”, — говорить пані Надія.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ

Поділитися в соціальних мережах