Євген Сміянов: «Не потрібно мірятися горем» або суспільству слід подорослішати
Прізвище лікарів Сміянових на Сумщині відоме багатьом поколінням пацієнтів. Першим із родини у благородну лікарську професію прийшов Анатолій Федорович, продовжив справу його син Владислав Анатолійович, нині підхопив династійний фах Євген Владиславович Сміянов.
У Євгена навіть питання не стояло, ким бути.
– Мене з дитинства виховували так, що я знав, – буду лікарем. Інша професія навіть не розглядалась. І я сьогодні з впевненістю можу сказати, що займаюсь улюбленою справою,– говорить Євген Сміянов, нині лікар-оториноларинголог, пластичний хірург, кандидат медичних наук, доцент.
З Євгеном Владиславовичем спілкуємось у його родинній приватній клініці. Лікар знайшов трішки часу для розмови між прийомами пацієнтів. Як привід – нагородження його так званим «медичним Оскаром», всеукраїнською відзнакою за професіоналізм і милосердя – «Орденом Святого Пантелеймона» в номінації «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу та незалежність України у війні з російським агресором». Номінантів від області обирала Регіональна рада конкурсу «Орден Святого Пантелеймона», яку очолює відома сум’янам директорка КНП «Центральна міська клінічна лікарня» Валентина Домінас.
Євген Сміянов номінувався як військовий медик – молодший сержант на посаді старшого сержанта медичної служби підрозділу ГУР МО «Кракен», старший лікар евакуаційної бригади.
– Звичайно, приємно отримувати відзнаки, це стимулює, – скромно зазначає лікар.
До повномасштабного вторгнення росіян бойового досвіду він не мав, тільки курси з тактичної медицини проходив. Втім, із перших днів війни став військовим медиком.
– 24 лютого був у Києві, там і застало повномасштабне вторгнення. До Сум дорога вже була закрита. Тож вирішив їхати до Харкова у шпиталь, щоб запропонувати свої послуги як лікаря-хірурга ЛОРа. Та спершу потрапив до Харківської обласної державної адміністрації. Там облаштували медпункт, щоб надавати допомогу пораненим. І саме там вперше довелося допомагати після обстрілу. 1 березня 2022 року росіяни вдарили по будівлі, де розміщувалась ОДА. Бахнуло добряче, посипалася штукатурка, пил стояв… Потім почали нести поранених. У діло йшло все, – ламали столи, стільці, на дверях виносили поранених, – згадує Євген Сміянов.
Тут відбувалося бойове хрещення.
Далі допомогу бійцям надавав у підрозділі «Кракен»: займався евакуацією поранених із поля бою і доправленням їх до стабілізаційного центру.
– …Важлива частина нашої роботи – забезпечення. Сьогодні воно є, я про це можу говорити на прикладі нашого підрозділу. А в перші дні дійсно був дефіцит усього. Бувало, що й простирадла різали на бинти, але доволі швидко ситуація почала вирішуватися. Завдяки волонтерам, Міноборони, іншим структурам зараз маємо забезпечення за стандартами НАТО, – зазначає медик.
– Розкажіть, як відбувається евакуація з отих найгарячіших позицій?
– Перша допомога пораненому, згідно з протоколом, надається на полі бою в залежності від виду поранення. Найчастіше це накладання турнікета, щоб зупинити кровотечу. У кожного бійця є індивідуальна аптечка і він сам собі надає допомогу чи йому допомагають товариші. Не можна надавати допомогу іншому своєю аптечкою. Це потрібно виконувати, це істина, прописана кров’ю. Далі потрібно подбати про більш захищену позицію, переміститися до неї. Поранений робить це сам або за допомогою побратимів. Більшість випадків, принаймні ті, з якими я стикався, свідчать, що хлопці достатньо добре навчені. І якихось непоправних помилок у наданні першої допомоги я не бачив. Ми їх тренували, нас теж тренували, і це процес постійний.
Паралельно командир підрозділу чи відділення, взводний по рації доповідає у штаб, що потрібна евакуація пораненого. Наказ передається евакуаційній бригаді, вона виїжджає з місця розташування. Це може бути довільна точка або стабілізаційний пункт.
Як саме вивозиться поранений, залежить від безлічі факторів, але завжди це відбувається по різному. Скажімо, коли поранення легке, а обстріли щільні, доцільніше поспішно не евакуювати. Огляд пораненого проводиться перед завантаженням у евакуаційне авто. Вже дорогою надається підтримка, яка потрібна, щоб довезти людину до стабілізаційного пункту. Стабілізаційний пункт – це такий філіал лікарні, де є анестезіолог, операційна, хірург, судинний хірург, ортопед. Там надається спеціалізована допомога.
– На цьому етапі відбувається й сортування?
– Сортування, або тріаж – відбір пацієнтів: хто має першочергово отримати допомогу і бути евакуйованим, а хто ні. Це складне питання. Воно ставить лікаря чи бойового медика в ситуацію, коли мусиш обирати, хто отримає допомогу, а хто ні. Може бути так, що для евакуації буде обраний поранений із меншим ступенем важкості, але з більшим шансом на виживання. Це звучить наче не людяно, але тут вмикається логіка. Людяність у цьому випадку може призвести до більших жертв. Мова йде тільки про доцільність і шанс на збереження життя.
– Чи є серед бійців, яких вам доводилось рятувати, ті, хто особливо запам’ятався?
– Кожна людина – окрема історія. Всіх пам’ятаю. Вражає, що є поранені, навіть важкі, які зберігають почуття гумору. Був хлопець, якому, окрім іншого, уламком відірвало півпальця. Він був дуже тяжким, коли ми його вивозили, майже не дихав, – пневмоторакс. Відновився, повернувся та, розповідаючи про поранення, сміявся, що не може середній палець ворогу показати, а тільки половинку.
Був боєць, майже хлопчик, такий маленький, худенький, на вигляд 18 років. Я йому двічі надавав допомогу. Перший раз у нього було незначне поранення: осколок потрапив у приклад, і у хлопця було пошкоджене вухо і обличчя. Після лікування він знову потрапив на фронт і знову був поранений. Так вражає, що майже дитина на війні… Це так несправедливо. Що це за світ, де майже дитина має воювати і вже двічі поранена?..
– Нам потрібні зміни у медицині зараз чи вже по закінченні війни?
– Медицина й так постійно змінюється. Можливо, це не відразу всім помітно. От, наприклад, зараз, під час війни, змінюються протоколи з надання домедичної допомоги. Найбільший прорив – дозвіл не лікарям переливати цільну кров. Раніше це була суто лікарська маніпуляція, що робилася виключно в шпиталі. Зараз, за потреби і за наявності навичок, це можна робити на догоспітальному етапі, що може врятувати життя пораненому. Принагідно хочу нагадати про необхідність донорства. Препарати крові пораненим бійцям потрібні постійно. Тому якщо хтось із якихось причин не може воювати, допомагати армії фінансово, то допомагати можна, здаючи кров. Особливо є потреба у рідкісних групах крові.
У нас добре розвинута пластична хірургія. Але будуть і є випадки, коли потрібна реконструктивно-відновлювальна хірургія. Тут у нас досвіду менше, але ми вчимося. В Україні достатньо місць, де можуть надати допомогу, але у військових чи їх рідних є проблема з отриманням такої інформації. Є спостереження, що військові госпіталі не охоче передають таких пацієнтів у цивільні лікарні.
Діють кілька програм, приїжджають закордонні спеціалісти, досить відомі, але інколи навіть вони не набирають пацієнтів. Все, що підпорядковане Міноборони, більше закрите, там більше бюрократії, це нормально. Але варто було б спростити рух пацієнтів, яким потрібні реконструктивні операції, між військовими шпиталями і цивільними лікарнями, приватними чи державними. Пацієнт би від цього виграв. Сподіваюся, ці питання вирішаться.
Багатьом будуть потрібні й естетичні операції. Вони дорогі, бо потребують специфічних розхідників, навичок, устаткування операційних, але навіть такі операції мають бути безоплатними для військових.
– На думку багатьох спеціалістів, після війни ми зіткнемося з масовою проблемою, яка спіткає тих, хто був на війні, – посттравматичним стресовим розладом.
– Не простий час нас чекає… Ті, хто повернуться з війни, всі потребуватимуть допомоги. Всі! Вони повинні відчувати повагу суспільства до себе. Те, що я бачу, – суспільство зараз не достатньою мірою усвідомлює, що коїться на лінії бойового зіткнення. Ми повинні мати бажання зрозуміти тих людей, які повернуться з окопів. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – це дуже страшна штука. І вона змінює навіть дуже емоційно сильних людей… ПТСР є і у цивільних. Люди звикають жити постійно в очікуванні бомбардувань, прильотів, у страху їх наслідків, переживанні за долі рідних… А це не минає безслідно.
Війна змінює пріоритети. І те, що здавалось у цивільному житті важливим, насправді виявляється не важливим, і коли ти з цим новим усвідомленням повертаєшся у цивільне життя, відчувається значний дисонанс. Бо для цивільних людей пріоритети не змінилися. На війні все чорно-біле, там простіше – відразу зрозуміло, що добре, а що погано. Обмежене коло спілкування утворює групу людей, у яких одні інтереси, тебе всі підтримують, у вас спільна мета. Розбіжності, якщо й бувають, то вони незначні. У цивільному житті у кожного свої окремі проблеми, які кожен для себе вважає найважливішими. І побут різнобарвний, з відтінками. Для військових це ускладнює життя.
Безумовно, у кожного своя робота: у військових своя, у цивільних – своя. Але говорити, що хтось більше, хтось менше вкладався у перемогу, не варто. Не потрібно мірятися горем. Але не потрібно й проявляти жалість до воїнів. Їх жаліти – це проявляти зневагу. Наші ж воїни достойні поваги. Можна запитати, чи потрібна їм допомога, подякувати зайвий раз. Але не жаліти.
…Мені пощастило, що у мене є улюблена справа, справа, яку я обожнюю. І я до неї повернувся. Це мене відволікає. А коли людині ні до чого повертатися? Багато людей втратили сім’ї. І справа навіть не в тому, що хтось загинув. Роки, прожиті у розлуці, – це погано. Це теж проблема. І тут має бути певна державна програма, яка зайняла б таких людей. Психологічна допомога – це добре, але у нас немає хороших військових психологів, бо проблеми звичайної людини і військової – вони різні. Плюс у нашій культурі не заведено звертатися за допомогою до психологів.
Я, щойно повернувся до роботи, відразу почав думати над тим, що ми можемо зробити для військових, яку допомогу надавати. Завдяки гранту запустили програму слухопротезування. Було важко, але отримали дозвіл і працюємо.
– Перемогу якою бачите?
– Вихід на кордони 1991 року, виплати репарацій, роздроблення рф. І проведення масштабних антикорупційних реформ у нашій країні, судової у першу чергу. Це і буде перемога. А потім – робота над собою кожного з нас. Наше суспільство любить казочки та балачки. Війна мала б прискорити наше дорослішання, але ми все одно тяжіємо до казочок. Не любимо брати відповідальність на себе. От якщо нашому суспільству вдасться нарешті подорослішати – це теж буде перемогою і запорукою успішної країни.
Спілкувалася Світлана ШОВКОПЛЯС
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ