“Їх накривали і фосфором, і усім на світі”. Мама загиблого захисника Максима Кота розповіла про свого сина
19-річний роменчанин Максим Кіт захищав країну під час повномасштабного вторгнення у складі 95-ї окремої десантної-штурмової бригади. Був водієм мінометної батареї. Життя юнака обірвалось 3 червня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Довгенького на Харківщині. Про те, яким був її син, розповіла його мама Вікторія Кіт.
Кожного місяця третього числа Вікторія Кіт приїздить на кладовище. Саме в цей день майже рік тому загинув її син — військовослужбовець Максим Кіт.
На одній зі сторін пам’ятника, він зображений біля мотоцикла. Вікторія розповідає: син купив його, знаходячись на службі: “Йому хотілося поїздити на такому. І купив, але не поїздив”.
У квартирі, де нині живе сім’я загиблого Максима Кота створили пам’ятний куточок. “Це нам передали його форму, в якій він воював, це що залишилось з його речей у нас. Це його нагородили. Вручили йому орден. Це він служив у нас в 95-тій окремій штурмовій бригаді. Він пройшов у нас з Миколаєва з початку війни Херсон, Вознесенськ. Він там був. А потім його перекинули в Харківську область, де і загинув у Довгенькому, в Ізюмському районі”, — розповідає мати Максима.
На згадку про старшого сина та онука в родині залишились фотоальбоми з його світлинами. Деякі із них, зі служби у війську, Вікторія розповідає: “Це тільки в армію пішов. Це в учебці ще. Це отримав берет, який він дуже хотів. Це берет, як він казав: мама, потом і кров’ю отриманий”.
Перегортаючи фотоальбом, та розповідаючи про службу Максима, жінка зупиняється на одній зі сторінок та говорить: “Це остання фотографія його з хлопцями. Це першого червня він сфотографувався і нам відправив. Бо ми йому якраз посилку передали, так він відправив, що посилка прийшла”.
Служити Максим пішов у 2021 році, закінчивши вище професійне училище і здобувши професію зварювальника-автомеханіка. “Ми й не знали, що він проходить комісію в армію. Він сам сказав: я хочу. Ще й бігав, як мені потім сказали в центрі комплектування, що хочу тільки в 95-ту. Десантником хотів бути, щоб ним пишались. Ми і так ним пишались, і до цього”, — згадує жінка.
На початку повномасштабного вторгнення Максим служив у складі 80-ї бригади і знаходився в Миколаєві. “Він і кулеметником у нас був, і гранатометником. Він казав: мам, ми вчились прямо “на ходу”, — говорить жінка.
Вікторія розповідає, при спілкуванні з нею про службу Максим завжди відповідав, що в нього все добре: “Все в нього добре, руки-ноги цілі, це саме головне. Це те, що він розповідав. Це батькові, брату він міг розповісти: що й до чого. А нам з бабусею: все добре. Бабусі так взагалі кричав: ти зараз плакати почнеш, я тобі й дзвонити не буду. А я кажу: сину, я тримаюсь, а потім поплачу. Він казав: я не люблю, коли плачуть”.
І все ж деякими подробицями з передової хлопець ділився: “Їх накривали і фосфором і усім на світі – це мені ще Максим розповідав. Що казав, не раз він прокидався від того, що їх засипали землею. Що вони ледве вилазили з окопів. Дуже їх засипали там. Розказував, що виставив з окопу берці, щоб підсохли. На ранок прокидається, а там і підошов немає з тих берців”.
На початку червня минулого року Максим перестав виходити на зв’язок із рідними. “Він часто не виходив на зв’язок. Ми чекали, поки він зателефонує. Смс-ки то я писала йому. Але в його брата 6-го червня день народження. І ми не могли зрозуміти, чому він не виходить на зв’язок. Не може бути такого, щоб він не привітав брата – такого не могло бути. І ми вже знали, що щось трапилось, відчували таке. А сьомого числа нам вручили, що він загинув. Хоча, я не вірила. Довго не могла в це повірити. Я ж кажу, це в нас не перший раз, він тижнями міг не виходити на зв’язок. А тоді виходить: мам, все нормально..просто нас перекидали..”, — згадує Вікторія.
Максим Кіт загинув 3 червня, виконуючи бойове завдання біля населеного пункту Довгеньке на Харківщині. Найважче, згадує Вікторія, було чекати, поки тіло сина привезуть додому: “Чекати, я казала, це найгірше. Знаєш, що загинув і чекаєш.. це саме гірше. Ти не можеш прийти до тями, ти не можеш нічого.. ні ночами не спиш, нічого.. А вже як привезли, як побачили, що це точно він.. вже як поховали, тоді трохи легше – що ти вже знаєш, де він. Що ти вже можеш прийти, прихилитись до нього, побалакати з ним”.
Бойові побратими Максима, розповідає жінка, порівнювали її сина з котом. І не лише через прізвище:”Через те, що вісім разів Максима, за їх відомостями записували в двохсоті. А він загинув, як натуральний кіт, прізвище в нас таке, на дев’ятий раз. І хлопці не могли повірити в це”. З побратимами Максима Кота його рідні спілкуються й нині
У Роменському ліцеї №1, де навчався Максим Кіт, створили Зал мужності і Слави. Один зі стендів присвячений Максиму.
Ми вирішили помістити його фотографію у куточок і продовжувати цю роботу: збирати матеріали про наших випускників, які зараз воюють, про наших батьків і тут розміщати на стендах, для того, щоб наші діти знали своїх випускників, батьків і пишалися ними”, — розповіла колишня класна керівниця Максима Кота Ольга Телевна.
“Це був відповідальний хлопець, роботящий. Якщо йому якусь справу доручи, то лишній раз не треба було нагадувати. Ну, звичайно, як і в будь-яких підлітків були в нього якісь каверзи, але він ніколи не ховався за спини інших, говорячи: це не я. Він завжди зізнавався і намагався виправити свої помилки. І, звичайно, сум і біль в душі, усвідомлювати, що такого молодого, світлого юнака, а вже його немає серед нас. Йому б ще жити, розвивати Україну”, — згадує жінка про загиблого.
Водію мінометної батареї 95-тої окремої десантно-штурмової бригади Максиму Коту назавжди залишиться 19 років. “У кожного своя ноша. Як то кажуть, що бог дає людям все те, що вони можуть витримати, то я думаю, що так воно і є. А перемоги хочеться. Перемоги дуже хочеться. Хочеться, щоб усі хлопці повернулись додому живими. Хочеться, страшно як. Я кожного дня молюсь, щоб хлопці повернулись, щоб закінчилась війна і щоб була перемога”, — сказала мати загиблого Вікторія Кіт.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ