З кранівниці – у кухарі ЗСУ: історія Валентини Осадчої, яка не побоялася викликів
Валентина Осадча (в дівоцтві Саєва) народилася у Сумах, а її батьки родом із Самотоївки. Дівчина до 26 років мешкала у обласному центрі, а потім знайшла свою другу половинку у Самотоївці. Закінчила училище за спеціальністю кранівниця.
Більше 10 років працювала на заводі ім. Фрунзе за своєю спеціальністю у котельно-зварювальному цеху.
«Зараз би я на кран не піднялася, хоча працювала на таких, що підіймали від 5 до 100 тонн. Після народження доньки на роботу вже не повернулася, займалася домашнім господарством, вирощувала свиней, качок, курей, бройлерів, – розповідає жінка. – Також знаходила підробіток – у Сумському ресторані посуд мили разом з донькою, якій на той час було 15 років, кілька разів перед святами працювала у кондитерському цеху «Сумської паляниці». Де б не доводилося трудитися, скрізь мені таланило на гарних юдей».
На початок повномасштабного вторгнення жінка працювала у Самотоївській загальноосвітній школі на посаді двірника і завгоспа. Її чоловік Олександр Михайлович – раніше сторожував на ХПП, має групу інвалідності пожиттєво. Займається оранкою городів, домашнім господарством, ремонтує односельцям та військовим автівки, бензопили та іншу техніку.
З травня минулого року Валентина Олександрівна допомагала готувати їжу військовим, отримавши необхідні навички, вони запропонували їй, як кухарю, доєднатися до лав ЗСУ.
«Звісно, я довго чоловіка вмовляла, щоб піти служити. Мотивувала тим, що якщо я не піду, то знаючи вдачу доньки, піде Олена, якій на той час виповнилося лише 18 років. Це для нього був аргумент. У листопаді 2023 року я була у навчальному центрі”
У навчальному центрі жінка перебувала близько півтора місяця, з них по два дні на кухні, два дні – навчання. У її взводі військові, в основному, були віком 40+, а в її роті лише три жінки.
«Там було жорстко, бувало й плакала, мені 45 років, не 20. Важко бігати, стрибати у амуніції, але не ухилялася ні одного дня: ми ходили на стрільби, на заняття. Дехто з інструкторів давав мені поблажку, а інструктор Миколайович не дивився, що я жінка, говорив: «Чого ти сюди прийшла, чидумаєш, що тільки борщ будеш варити?» Легко не було».
В іншій роті, яку набрали на кілька тижнів пізніше, були, більшою частиною дівчата, дуже молоді, віком від 18 до 22 років. Вони з початку не уявляли, куди йдуть. Приїхали з манікюром, довгими нігтями, а через кілька днів їм дають автомат…
«У нас там приліт був, стали ховатися у бліндажі, швидко одягалися, взувалися,могли сидіти в укритті і дві години, і вісім. А дівчатка повискакували у спальних костюмах, у капцях-зайчиках… Діти… До нас на кухню ходив в наряд Петрик, гарний хлопець. У нього був лише перший бойовий вихід і він загинув. Вони за віком мої діти…»
У навчальному центрі жінка потрапила у взвод, який був дружний, і до сьогодні підтримують одинодного, списуються, телефонують, цікавляться, як хто. Коли дізнаються, що знаходяться недалеко, намагаються побачитися хоч на кілька хвилин.
«Написали, що їхатимуть рано вранці. Відповіла, що вийду до них на дорогу. Санька побачила, запитую: де твоя шевелюра і борода ділися. А він відповідає: «Ми обгоріли, довелося стригтися і бороду збривати…». З нашого взводу, з якими вчилася у навчальному центрі, вже є один загиблий…»
Після навчального центру Валентина Осадча отримала військово-облікову спеціальність стрілець і незабаром попрямувала на Донецьк.
«Поки їхали, нічого чоловіку не говорила, коли дісталися пункту призначення, не змогла додзвонитися додому, зі зв’язком проблеми. Аж на другий день о 9 ранку з’явився зв’язок».
Для Валентини Олександрівни служба йшла своєю чергою, вона з багатьма була знайома, це ті ж хлопці, яким готувала їсти, ще коли перебувала на Сумщині.
«Хлопці у нас дуже хороші. Чим мені важко трішки з ними, що вони всі російськомовні. Я люблю готу вати, хоча буває всього, буває що втомлююсь. Крім основної своєї роботи – приготування їжі, нас, як і всіх військових, возять на стрільбища, щоб ми не втрачали навичок. Як у всіх військових у нас є все необхідне – каска, броніжилет, автомат».
Найбільшою похвалою є від захисників для Валентини Осадчої, коли вони говорять, що смачно, як вдома. Але найсмачнішою та найкращою їжею для всіх є посилка з дому, особливо коли там є сало, бо воно на Донеччині коштує майже пів тисячі гривень за кілограм.
«Ми забезпечені усіма необхідними продуктами. Готуємо найчастіше борщ, гороховий суп, картоплю, макарони, іноді каші, фарширували перець, робили голубці, курячі рулетики. Салати з майонезом у літню пору не готуємо, а коли прохолодно, хлопці смакували салатами – шубою, олів’є, салатами з пармезаном, з моцарелою, також смажили рибу – форель і горбушу. Котлетами ми їх вже не здивуємо, замовляємо ковбаски гриль, нам привозять, запікаємо. Робили окрошку, заморожували воду, щоб холодна була. Всі хлопці задоволені, бо спекотно і вони просять приготувати щось таке. Десертів не робимо, у нас є шоколад, печиво різне, круасани, енергетичні батончики, фрукти різні, молочні продукти, йогурти».
Військовим, які на позиціях, доправляють в умовне місце їжу. Трапляється, що приїздять забирати пусті баняки, а вся їжа в них стоїть, ніхто по неї не прийшов, адже часто буває так, що наші захисники не можуть підняти голову, не те, що забрати їжу.
«Є захисники, яким ми готуємо, також є такі, які займаються приготуванням їжі самі, вони просто забирають продуктами. А кілька разів приїздили брати те, що ми приготували. Кажуть: «Як гарно, «дома» не треба вже їсти варити». Є люди, які говорять: «Що ви там робите на кухні? Туди-сюди і вчотири години вдома». Але коли одного з них прислали до нас на кухню, він кардинально змінив свою думку».
Валентина хворіє на цукровий діабет, має протрузію хребта, кілька місяців не лишаючи службу, на місці лікувала спину обезболюючими. Робота 24/7, хвороба чи інші проблеми, але на службу повинен вийти, бо майже на двісті людей треба наготувати їжі. У штаті два кухаря та троє військових, які на день в середньому мають начистити вісім відер картоплі, два відра цибулі, нарізають овочі, натирають моркву, буряк.
«Коли про себе нагадала моя хвора спина, побратими та посестри за мене піклувалися, не дозволяли нічого робити. Нам у кухню на допомогу дали Анфісу – їй 52 роки, бойовий медик. Людина дуже гарна. Вона за два роки на передовій виснажилася, не може вже швидко бігати. Але робить необхідні ін’єкції, може поставити крапельницю».
Стосовно місцевого населення, то є непогані люди, а є такі, що вороже до нас налаштовані і чекають росію.
«Не беремо їжі у них ніякої, чим би не пригощали, бо перед нами нашим дівчатам місцеві жителі принесли смаколики з лезами».
Багатьох хлопців, які харчуються у них, Валентина знає особисто, і коли вони повертаються з позицій, приходять у їдальню не всі…
«Через кілька днів приходить один їз них… Запитую: «Де хлопці? Їсти не прийдуть?» У відповідьчую: «Валю, їх вже немає…» Оце найстрашніше…»
Можу сказати, що ми, військові, стали ніби залежні від війни, приїхала додому, а все одно туди тягне».
Валентина пишається своєю донькою Оленою, для неї вона не лише рідна душа, а й подруга, яка завжди підтримує. Люди, які їх знають, говорять, що вони між собою схожі, але це лише зовнішньо, переконана жінка, характери у них дуже різняться.
«Ще до великої війни мені поставили діагноз цукровий діабет, Лєна мене підтримала, сказала, що буде вживати в їжу те ж, що і я. Спочатку на неї розсердилася, а згодом зрозуміла, що вона вчинила правильно.
Олена – це мій друг у всьому. Коли операцію мені зробили – грижі видалили, вона за мною доглядала. Оленка у мене молодець. Після лікарняного я вийшла на роботу, а сніг треба було чистити. Виходимо на перерві – я, чоловік і Лєна. Кажу їй: «Лєно, може тобі соромно, мені допомагати?»
Вона у відповідь: «Чого я маю стидатися? Ти ж моя мама». Зараз говорить: «Мамо – ти військова, в тебе є пільги, користуйся ними». А мені соромно…Багато хлопців лікується…»
О. КИСЛЕНКО, газета “ПЕРЕМОГА”
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ