“Страшніше виїхати, ніж чути КАБи”: жителька Річок розповіла про життя під обстрілами
Посадила город, тримає хазяйство і попри обстріли виїжджати не збирається. Євдокія Сухоженко — жителька села Річки Сумського району, що розташоване у двадцятикілометровій зоні від кордону з РФ. Нині жінка — єдина мешканка однієї з вулиць села. В гостях у неї побували кореспонденти Суспільного.
71-річна Євдокія Сухоженко розповідає, що кілька десятків років тому на її вулиці мешкало понад пів сотні людей.
“У кожній сім’ї четверо-троє дітей було. Та батьки, та дід, бабуся. І так поступово вимерли, вимерли, вимерли.. Мама сім років тому померла, в 94 роки, а батько вже більше двадцяти, а чоловік більше тридцяти”, — згадує жінка.
Згодом, каже, на вулиці залишились лише вона й дачник, який приїжджав із Сум: “Інсульт схватив, забрали перед Новим роком у Суми і так я залишилась сама. У нього мотоблок був. Я йому допоможу там картоплю покидати – він мені город за те задєлає. І так ми дружили, а зараз він осліп зовсім, вже, мабуть, більше й не приїде. Так мотоблок тут стоїть і все залишилось і в хаті… Як погано стало, я подзвонила, «швидка» забрала і з кінцями”.
Річки розташовані за близько півтора десятка кілометрів від кордону і постійно обстрілюються російськими військами, розповідає жінка: “Вдень якось не сильно й прислухаєшся, бахкає і ладно вже. Ото дико стає, як ніхто не бахкає, тоді передчуття таке, що ох зараз як бахне – мало не покажеться. А як ото бах і бах, то ладно. А вночі страшнувато, отой КАБ особливо, або ракета. А тут КАБів у нас багато падало. Страшнувато, що хтозна-куди бігти тоді вночі. Вдень то й ладно, десь заховаєшся”.
Через погіршення безпекової ситуації восени 2024 року з села оголосили обов’язкову евакуацію. Проте Євдокія Павлівна виїжджати не хоче.
“Ото кажуть, що старе дерево якщо видьорнеш коріння, то яка б земля удобрена не була, вже не прийметься. Отак і я: як подумаю — все бросить? Батьки строїлись, я вже тоді в школу ходила, помагала їм. Батько як дах крив, то гвоздки загинала. Шкода, стільки батьки труда вклали в це хазяйство. А тепер отак все бросить…”, — ділиться пані Євдокія.
Поруч із будинком жінка має близько двадцяти соток земельної ділянки. Засадила її й цьогоріч: “Це ось часничок і цибулька, помідорчики висадила, бурячки. А то картошечка. Там для кози посіяла ще. Я взагалі більше сіяла, але вже здоров’я нема та й часи такі, що не до сівби… може й це залишиться неприбраним, хто його знає”.
З односельцями Євдокія Павлівна майже не спілкується, бо, говорить, живе далеко від центру села: “Нікуди не ходжу. В мене коліна – зробили операцію, нога болить, я з паличкою взагалі ходжу. На город іду – то стільчик ще беру. Трошки пополола – посиділа”.
До самотнього життя, каже жінка, звикла. Але час від часу відчуває брак спілкування: “То хоч поштарка була, носила газети, як прийде – щось розкаже, а зараз привозне в нас, передвижне…машина приїжджає з Сум. Пенсію в центрі на пошті, газети роздає. Ну в мене є милосердна, соціальний працівник. Так вона мені газетку принесе, пенсію получить, принесе, хлібця принесе”.
Соціальна працівниця приходить до Євдокії Павлівни два рази на тиждень. Також, розповідає жінка, інколи приїжджає сестра з Сум. Діти навідують рідко, з ними, в основному, спілкується телефоном. Проте така можливість є не завжди.
“Зі зв’язком дуже зараз погано стало. Це треба в шість годин подзвонити – сестрі подзвоню, чи дітям. І аж годин о 12 ночі. А так то лінія перевантажена, то не вдається підключитись, то зовсім немає покриття. Ото таке”, — розповідає жінка.
Живе Євдокія Павлівна в літній кухні, розповідає: “В мене вода підведена і є маленький бойлер: треба – гаряча, треба – холодна, мені хлопці зробили мої. Тут грубка, я й сьогодні протопила, в мене три чавуни води гарячої, як треба – на кожний день. І курям же варю, козі картошку”.
Хату, яка поруч із літньою кухнею жінка називає “гостьовою”. Перебирається туди, як приїжджають діти чи сестра. Підлога в кімнатах тут застелена власноруч зробленими килимами, на стінах висять вишиті нею рушники.
“Вишиваю давно, ще в школу ходила, вже вишивала. Зараз вже ні, тому що погано бачу й руки такі вже в мене, що голку ту тримаю – раз, голки вже нема, де ділася… упустила, не побачила й коли”, — говорить жінка.
Діти давно просять її виїхати у більш безпечне місце, каже жінка. Але для себе вирішила, що залишатиметься в рідному селі до останнього: “Страшніше виїхати, ніж слухати ті КАБи”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ