Вона одна із Глухова, хто шиє бурки для військових, які на передовій. У її виробах ходять морпіхи та танкісти 97-ї та 72-ї бригад у Широкиному. Валентині Матвіївні – 83. Та себе вона жартома називає молодухою. Жінка давно на пенсії, але сидіти без діла не може і хвилини. Хтось не дочекається кінця зими, а пані Валентина днями й вечорами під тріскіт розтопленої грубки шиє бурки.
– Я сідаю собі та й за один день п’ять пар викроюю, за другий – прострочу, п’яточки підшию, щоб міцніші були. Так і проходить час, не зогляділася, як бурки готові. Мені ж тих хлопців шкода, вони мерзнуть в окопах зимою. Тішить, що хоч чимось можу допомогти. От у моїх бурках буде вже тепліше у ноги. Чи промокне хто, чи ще щось – перевзутись можна у бурки.

Допомагає пані Валентина волонтерам з «Центру активних глухівчан». Один із активістів Валентин Гурець розповів, що спочатку була ідея шити форми військовим, для цього навіть матеріал закупили. Та виявилося, це не так просто, потрібно робити складну викройку, мати спеціальні машинки, професійних кравчинь. Тому матеріал лежав, чекав свого часу. Коли стало холодно, жінки з центру «Турбота про літніх в Україні» почали приносити в’язані шкарпетки хлопцям на передову, тож з’явилася ідея шити ще й бурки. Люди тягли до глухівського «гаражного батальйону» все, що могло б пригодитися для теплого взуття – матеріали, старі пальта, драп. Стали шукати майстринь. Хто умів шити – просили гроші за свою роботу, а хто хотів допомогти безкоштовно – не зумів опанувати нову справу. Тільки одна Валентина Матвіївна пішла назустріч волонтерам і зуміла нашити хлопцям якісних бурок. Навіть розробила свій дизайн.

– З десяти метрів камуфляжної тканини вийде 22 пари. Ось у мене такі є картонні ескізи різних розмірів, я собі понарізала, – розповідає Валентина Матвіївна, показуючи робоче місце у невеличкій кімнатці-майстерні, де вона і живе, і спить, і займається швейною справою. – Мені підказали, що хлопці носять наколінники, тому для військових потрібні спеціальні коротенькі бурки. Я такі й шию. А для себе чи на продаж роблю високі.

Пані Валентина – жінка прудка. За 37 років, що пропрацювала, як вона каже, на тряпбазі, мала і медалі, і грамоти за успіхи у роботі, перевиконання планів, фото не сходили з дошки пошани.

«Сунула свого носа скрізь, – сміється жінка. – Була бригадиром, усіх навчала і сама за станком стояла. Так і зараз, поки руки роблять, а ноги носять, треба працювати, помагати, крутитися». Хоч доля була важкою (поховала чоловіка, сина, доньку) та жінка живе, рятується щоденною працею. Їй боляче за дітей – тих, що гинуть, і тих, що стають сиротами. Боляче за матерів, які хоронять своїх синів, боляче за увесь народ. Тому знову розтоплює грубку і сідає за голку, вона знає, що цим точно може допомогти.
Кажуть, що на війну ідуть чоловіки, але точно її не виграти без женбату. Тож коли думали, про кого написати до 8 березня, історія 83-річної Валентини Яковини видалась нам знаковою. В її образі вітаємо всіх жінок зі святом.

Аліна Степанова, НЕДЕЛЯ

Поділитися в соціальних мережах