93-річний танкіст: “Ніхто навіть не уявляє, як ходити в лаптях, їсти одну картоплю”
Коли ми приїхали до 93-річного Василя Олександровича Понирка в Полошки, то він саме готувався до посіву городу – потихеньку набирав у мішки картоплю, ходив у погріб. Усміхнений, привітний, гостям зрадів. Ми зробили комплімент ветерану, мовляв, і не даси йому стільки років. А дідусь сказав, що і в магазин за хлібом ходить, і в сільраді буває, та й по господарству сам управляється.
Будь ти хоч сто разів заслуженим ветераном, а поратись треба самому кожного дня. То вже на 9 травня буде у почоті: місцеві школярі квіти подарують, від начальства може хтось приїде. На всі Полошки таких, як він, є ще тільки один – Григорій Опанасович Ковнер. Та що там на село – у всьому районі з містом чоловік до тридцяти залишилось живих ветеранів, хто воював у 1941-1945 роках. У кишені озвався мобільний, Василь Олександрович щось там швидко понажимав: «Хай не мішає, – каже. – Потім передзвоню».
Але тільки-но заговорили про війну, сліз стримувати не міг, каже, дуже вже ці спогади душу печуть. Хлопцю було 16 років, коли в 1943 році після визволення Глухівщини його призвали в армію. Так як був ще дуже молодим, то відразу на фронт не відправили, а разом з багатьма іншими юнаками послали до Башкирії для проходження спецпідготовки. А вже після навчання – на війну. Спочатку був у бригаді самоходок, пізніше потрапив у 33-й танковий полк прориву. Кожен раз їх кидали туди, де міцно окопувались німці. Головне завдання – зробити прорив, а далі розпочинався бій.
Дуже багато людей гинуло на очах у солдата. Ці смерті він не може забути, спогади сьогодні не проходять у колишнього танкіста без сліз.
– Їдемо з хлопцями, снаряд потрапляє по нас. Товариша розриває на частини. Його руки, ноги розлітаються кусками у мене на очах. А скільки було таких випадків… Я сам не один раз був поранений. Але Бог милував, рани були неважкими, – згадує ветеран.
Багато тяжких боїв довелось пережити земляку, чимало країн пройти і побратимів втратити. Але молодий полошківець дійшов до Берліна. У свої 18 років він був старим солдатом, бо зрілість мірялась не віком, а боями, у яких вистачило досвіду і удачі залишитись живим.
– Прапор над Рейхстагом встановлювали на моїх очах. Фашисти відстрілювали наших солдатів, не пускали до останнього. Дійшло до того, що велика купа мертвих лежала, а по них інші забирались наверх. Точно знаю, що прапор встановили два солдати нацменшин, а не українці, як багато говорять, – просить записати подробиці ветеран, бо має на це право, це його правда.
Запрошує до хати, показує альбоми. Про війну нагадують нагороди, які Василь Олександрович зберігає пристебнутими на піджаку. Виділяється Орден Червоної Зірки, який отримано за бій під Франкфуртом.
Після переможного травня Василь Олександрович у Німеччині прослужив ще 5 років. Говорить, що німці вже в ті часи дуже гарно жили. Чистота і порядок були скрізь. Знаючи, що вдома бідність, повертаючись у рідні Полошки, солдат Понирко віз усім рідним подарунки: кому спідницю, кому светра та туфлі, батьку – шикарний костюм. Згадує, що від сестер, як пішли в обновах на танці, очей відірвати ніхто не міг.
Працював у колгоспі, рембудконторі, на глиняному кар’єрі. Одружився, народилось четверо дітей. А сьогодні у Василя Олександровича є вже і праправнук. Три роки тому померла дружина, тож колишній фронтовик живе удвох із сином. Про побут говорити багато не хоче, звісно, все самому робити треба. Каже, до їжі невибагливий, коли яйце піджарить, коли чаю з булкою поп’є. Добре, що прати давно машинкою навчився.
Що стосується сьогодення, то ветеран говорить, що молодь не має права жалітись, що тяжко, не треба тільки лінитись.
– Бо ніхто навіть не уявляє, як ходити в лаптях, їсти одну картоплю, як моя молодість пройшла у злиднях. Але уряд повинен подбати, щоб молодь мала роботу. Тоді людина буде і з доходом, і чим попало займатись не матиме часу, – виводить просту формулу державної політики.
Ольга Медвідь, НЕДЕЛЯ