“Справа для маньяків”: Як жителька Сум створює керамічний посуд, прикраси та музичні інструменти (фото)
Катя Гєза створює керамічний посуд власноруч у себе вдома. Кожен виріб – неповторний. Також вона виготовляє прикраси ручної роботи, керамічні картини, скульптури та музичні інструменти – окаріни. Як відбувається перетворення глини на мистецькі вироби, наскільки це складний процес, а також як вона взагалі опинилася в Сумах, Катя Гєза розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Гончарна майстерня у Вас облаштована вдома? Що для цього знадобилося?
Моє місце роботи і місце проживання співпадають. Це не дуже зручно. Мені б хотілося, щоб у мене була майстерня десь неподалік. Можна було б там влаштувати площу для майстер-класів, щоб можна було відразу багато людей запрошувати на ці майстер-класи. Але немає такої можливості. Це все гроші. Моя піч споживає багато електроенергії. Матеріали – це теж кошти. Багато часу іде на творчі вироби.
Яким є оцей процес – перетворення глини на готовий посуд чи інший виріб?
Багатоетапні ці процеси. Перший раз цей творчий процес включається, коли ти гончариш цю річ, форму надаєш. Потім ти маєш виріб без декору. І цей момент мені найбільше подобається. Ти не знаєш, що зараз буде, але щось тебе підштовхує, починаєш так чи інакше його декорувати. Я можу зануритись в якісь дрібні візерунки, а можу щось зробити масштабніше. Дуже багато технік і мені подобається оця різноманітність. Взагалі я займаюсь цією справою, тому що вона мені не набридає. Така різноманітність технік, що вистачить на все життя. І ти не засумуєш (посміхається).
Це поетапна робота. Спочатку я гончарю багато виробів, складаю їх в поліетиленові мішечки, щоб вони надто швидко не сохли. Потім беру по одному виробу і щось з ним роблю. Декорування тієї партії може займати тиждень, може і два тижні. Потім я ставлю на поличку і воно підсихає. Тиждень. Треба створити такі умови, щоб воно висихало поступово. Бо якщо швидко, може тріснути. Дуже багато нюансів. Коли воно все висохло, я відношу в майстерню, де в мене піч, складаю, і воно там обпалюється. Десь сім годин. А потім ще добу охолоджується. Ще покриваю поливами, що теж займає різний час. Однотонні – швидше, різнокольорові поливи – багато часу.
Я не можу зробити якесь замовлення швидко. Я не можу одну тарілку зробити швиденько, поставити в пічку, обпалити і видати клієнту. Ні. В пічку доцільно ставити багато, бо сім годин вона буде жерти електроенергію.
Окрім посуду Ви ще створюєте й інші керамічні вироби. Розкажіть про них.
Я роблю багато всього різного. Коли мені набридає робити посуд, я можу робити біжутерію, кулони, сережки – кульчики, чи як їх називають. Можу робити навіть музичні інструменти – окаріни. В мене зараз немає жодної окаріни, але є свистулька. Але свистулька – то дитяча така забавка, а коли ми робимо камеру більше, з боків – дирочки, то це вже музичний інструмент. Його можна настроїти, щоб він був придатний для справжньої музики. Декілька музикантів в Сумах користуються моїми окарінами і задоволені дуже їх звуком.
Картинки ще можуть бути – реальні трави я прокатую в глину, вона застигає, і потім вже ми маємо таку картинку, а можуть бути й такі картинки, які я пензликом видряпую.
Дуже важко визначити, скільки часу я витрачаю, тому що деякі вироби простіші, а деякі – складніші. Можу зануритись в щось.
Ще я роблю скульптури невеличкого формату, бо в мене піч не дозволяє робити якісь більші речі. Я б хотіла мати більшу піч для таких цілей. Цей напрямок цікавить мене більш за все.
Ви не так давно живете в Сумах. Розкажіть, як опинилися в нашому місті?
Я народилась в Києві, закінчила школу. У мене в 19 років народився старший син. Я займалась різними справами художніми, займалась мозаїкою, викладала мозаїчні панно. Коли в мене народились доньки, відразу дві, в мене з’явився бізнес-план. Ми переїхали жити до Криму, на гору, жили на дачі, там поруч був кар’єр, в якому можна було копати глину. Залишалось тільки купити муфельну піч, і можна вже щось робити. У мене до того був досвід: ще в юності я була в керамічній майстерні у знайомих і спробула різні техніки в кераміці. Тому, коли ми переїхали, ми почали копати цю глину, замочувати її, проціджувати, все вручну. Потім в мішках сушили її на деревах. Вона висихає і досягає такої консистенції, коли з неї вже можна щось ліпити. І спочатку вручну ліпили, але швидко стало зрозуміло, що це дуже довго. Тому ми почали робити гіпсові форми, в них вже можна заливати рідку глину. Потім, після такої форми, виріб потрібно було якось ще доробити. І можна вже потім сушити. Якийсь час я працювала так. А потім мені захотілось навчитись справжньому гончарству. І я замовила у харківського майстра круг електричний і почала навчатись.
Переїхали ми в Суми тому що закінчилась оренда тієї дачі і треба було її або купувати або залишати. Вона була в такому жалюгідному стані, що купувати її не було ніякого сенсу. І я розуміла, що дітям до школи буде далеко ходити звідти. Тому ми переїхали в Суми, в будинок моїх бабусі і дідуся, яких вже немає, з такими намірами, щоб його продати, і переїхати назад до Криму. Але як тільки ми сюди переїхали, розпочався Майдан, потім Крим захопили. Так я й залишилась в Сумах, бо вже не було можливості вертатись в Крим, хоч мені там дуже подобалось.
Тепер я живу в Сумах. Спосатку це було нелегко, тому що я не знала нікого тут взагалі, жодної людини. Цілий рік в ізоляції прожила. А потім моя київська подруга дала номер телефона сумчанина, сказала, що він любить спілкуватись, подзвони. Так вже якось з’явилось “древо знайомств”. Від цієї людни я познайомилась з іншими і так вже є велике дерево, я вже тут всіх знаю.
Спочатку було важкувато, бо я звикла до великого числа подій, в Києві. Потім я вирішила для себе, що в мене все одно немає часу, як в Києві, далеко їздити, щоб відвідувати якісь події. А тут я живу в центрі маю можливість не тільки відвідувати, а й створювати події, це досить цікаво. Мене влаштовує жити тут.
Хто купує у Вас керамічні вироби?
Замовляють звідки завгодно. Я надсилаю поштою свої вироби. У сумчан є можливість прийти і вибрати, все роздивитися, не віртуально, а вживу. Є люди, які постійно купляють в сім’ю, тому що їм приємно саме з посуду ручної роботи їсти. Я підтримую, мені теж приємно. І діти в мене люблять істи з мого посуду, а не фабричного. Тут є якась теплота, є за що зачепитись оку, і їжа виглядає діже красиво в такому посуді… Можна фоткати, в Instagram викладати (сміється).
Я намагаюсь якомога менше дивитись, що роблять інші люди. Не лізу за натхненням в Pinterest чи в інші якісь сервіси. Саме тому, що я не хочу, щоб на мене впливали чиїсь ідеї. Мені подобається цей творчий процес, коли ти береш, і намагаєшся відчути, що ти з ним зараз зробиш. І потім береш, і робиш. І ти ніколи не знаєш, що буде потім.
Є бізнес-модель, коли ти зробив щось, в тебе швидко купили, ти зрозумів, що це підходить для продажу і можна наробити багато такого однотипного і добре його продавати, але мені це не цікаво. Художник в мені перемагає бізнесмена.
Це дуже важка робота і є ж багато ризиків, що щось не вийде, так?
Ця справа для маньяків (сміється). Тільки справжні творці-маньяки можуть займатись цією справою. Це, дійсно, важко, але дуже цікаво. Не всі витримують, не всі. Це і хімія, і фізика, і алхімія, як воно там усе перетворюється. Ти ніколи не знаєш, як воно все відбудеться.
Є дуже багато ризиків. Може вспучитись глазур, може закипіти, може все прилипнути до тієї ліщатки, на якій воно випалюється. Ризикована професія.
Але просто вона приносить задоволення. І люди отримують задоволення від того, що ти робиш, і це приємно.
Звичайно, посуд б’ється. Але в Японії є такі чашки, які 600 років служать і передаються з покоління в покоління. Це все від сталення теж залежить. Мені приємно, бо я роблю такі речі, які, теоретично, можуть проіснувати тисячоліття. Це не щось таке швидкоплинне. Теаретично, потім будуть проводити десь розкопки і знаходити черепки, які колись я зробила (сміється).