“Люди постаріли вмить”. Мешканка прикордонного села на Сумщині розповіла про життя під обстрілами

Пані Наталія мешкає у прикордонному селі Степне Сумського району. За 200 метрів — Росія. Жінка розповіла, як живеться під обстрілами.

Наталія Вікторівна каже, виїжджати не збирається, попри щоденні обстріли. Адже все, що має – тут: і садиба, і господарство, і город.

Польові роботи проводять за планом, розповідає пані Наталія, от тільки заважають з Росії, яка за 200 метрів від села:

“Наш город, отам жили мої батьки, город виходить аж туди до них. Садили цей рік. Кажу: “Паша, давай швидше, швидше”. Тільки додому приїжджаємо – гуп! А моркву сіяла! Сію моркву, чую, отам “гуп!”. Я оце рядочок досіяла, і думаю: треба ж загорнуть, бо я ж потім не знайду. Я загортаю, а воно над головою пролетіло – і “гуп!”. Отак сіяла моркву. А ввечері вже ховалися, тому що прямо по криші прилетіло. З сусідами сиділи за двором, а воно як дало. Прийшлося ховатися”.

Наслідки того обстрілу залишилися на дахах будівель і на паркані. До Наталії Вікторівни часто привозять із Сум онуків. Їздити доводиться по дорозі, яка йде вздовж кордону, іншої немає.

“Приїхали – обстріли. Дорога одна, як їх випроводить. Все одно їздять. Діти кажуть: “Мам, яка різниця, чи ти там одна, чи ми гуртом, все одно ми вмісті”. Зятя забрали захищати Україну, а вона за руль і привозить дітей”, — говорить Наталія.

У дворі для онуків облаштували майданчик, далеко від садиби дітям бігати не дозволяють, особливо після нещодавнього випадку.

“Цей раз там гуляли з чужими дітьми, всі прибігли до нас, тому що ось отам за городами запалили поле. Вони стріляли і там зразу зайнялося поле. В місті вони такого ще не чули, почалася істерика, а що зробиш? Жити треба якось. Отак і живемо”.

Наталія Вікторівна завідує місцевим будинком культури. Зараз він не працює. “До війни він функціонував кожного дня, а зараз ходимо, прибираємо, навідуємося. До війни ми проводили концерти, дискотеки в нас були, шахматний гурток. Дітки ходили, грали – більярд, теніс. Концерти, нечасто, ну три концерти на рік було”, — пригадує жінка та додає, що тепер місцеві жителі намагаються зайвий раз із подвір’я не виходити: “Страшнувато. Це рідко коли збіжимося до кучки, щоб просто поспілкуватися, а так ні. Кожен дома”.

Про нинішній побут і життя села під обстрілами говорить так: “Хазяйство ще більше завели! До війни люди спілкувалися, спілкування було більше. А зараз все замкнуте, зараз пройди по селу – кожен дома, тому що від дому страшно відійти. Люди стали такі – постаріли вмить. На любого можна глянуть і сказати, що да, війна змінила людину”.