“Маю мрію: щоб ноги ходили”. Як після ракетного удару живе родина Войтенків із Сум
13 квітня російська ракета змінила життя родини Войтенків із Сум. Віктор був на зміні в Інституті прикладної фізики, де працював охоронцем. Після удару чоловік не може ходити — має тяжку травму хребта і потребує тривалої реабілітації, яка в умовах війни залишається майже недосяжною. Про перші хвилини після атаки, шлях через лікарню та свою нову щоденну реальність Віктор та його дружина Анна розказали Суспільному.
Далі — зі слів подружжя Войтенків.
Віктор: “Пам’ятаю, перша ракета прилетіла в бібліотеку. Я почув вибух, але безпосередньо мене він не зачепив, я лише побачив дим. У будівлі повилітали шибки. Після цього я зайшов у приміщення і вже прямував у підвал — і в цей момент прилетіла друга ракета. Я впав. У мене в спині був уламок.
Анна: Перше, що я побачила, це, мабуть, той стовп диму. Я їхала й не одразу зрозуміла, що сталося. Подзвонила доньці — раптом щось удома. А вже коли під’їжджала до роботи чоловіка, побачила, що машини різко почали звертати з цієї дороги. Це були буквально лічені хвилини, поки я доїжджала. Потім стався другий вибух.
Віктор: Я був при свідомості. Зайшли якісь люди, поводилися неадекватно. Я сказав їм, щоб мене не чіпали, бо я не відчував нижню частину тіла, ймовірно, пошкоджений хребет. Я зателефонував дружині — вона була неподалік.
Анна: Усе було в склі, дорога частково перекрита, автобус горів. Я залишила машину і побігла. Коли бігла, побачила колегу. Вона приїхала з дитиною на виставу й була в паніці — загубила маленьку доньку. Пізніше виявилося, що в якусь мить дитину схопила жінка й завела в укриття академії. Коли я зайшла всередину Інституту прикладної фізики, побачила кількох п’яних чоловіків. Потім одного з них навіть затримали — він вкрав мобільний телефон, про це була стаття. Віктор лежав. Я шукала хоча б якусь фанеру, щоб накрити його, бо могло обсипатися тинькування. Потім прибігли рятувальники, але не було жорстких нош, тому знімали двері й несли його на дверях, перемотаних тканиною. І навіть коли знову оголосили про пуски, вони не залишили його, бігли разом з ним в укриття.
Віктор: Після відбою приїхала “швидка”, почали надавати допомогу вже в машині.
Анна: Сталося те, що сталося. Є такі обставини, які ми не можемо змінити. Цей “адреналін” тривав дуже довго. Прогнози лікарів різні, кожен надає свою консультацію. Майже півтора місяця постійно були в лікарні. Ніколи було думати, впадати в депресію, засмучуватись. Так сталося, що поробиш. Будемо якось далі жити.
Віктор: Я лікувався в обласній лікарні, там зробили дві операції. Першу – в день поранення, другу – складнішу – наступного дня. Один уламок залишився в спині. Він між хребцями. Лікарі сказали, що краще його не чіпати: або закапсулюється, або з часом вийде сам.
У реабілітаційному центрі на заході України доба коштує близько 5800 гривень. Потрібно щонайменше 21 день. Пенсія в мене — 3300 гривень. Тобто навіть на один день не вистачить. Мені потрібно займатися, щоб стати на ноги. Після лікарні я проходив реабілітацію в Сумах. Але через постійні тривоги це складно: ліфти не працюють, світла немає, а апарати для реабілітації на інших поверхах. Мене у кріслі колісному не можуть туди відвезти. Через російський удар я втратив здоров’я, а через небезпеку від російських ударів я не можу нормально лікуватися.
Анна: Спочатку багато було ініціатив, хто хотів допомогти, а потім люди втомлюються і забувають про горе інших. День починається о 05:00 — закінчується пізно вночі. Тому що в мене, крім чоловіка, ще є бабуся 90 років, яку я доглядаю. І зранку, зробивши всі процедури з ним, вдома доньку підготувавши, ще треба перед роботою забігти до неї. І після роботи ще раз.
Віктор: Мій день починається з того, що дружина допомагає мені з гігієною — сам я нічого не можу зробити. Снідаємо. Потім роблю вправи, підтягуюся. Далі дивлюся автомобільних блогерів. Мені це цікаво. Раніше я сам доглядав за машинами — своєю і дружини. Тепер принаймні дивлюся.
Я відчуваю радість, коли приходять мене провідати родичі, друзі, знайомі. Кожного ранку мені друг один дуже хороший, він мені присилає каву — “есемескою”. Раніше я був активною людиною, працював на двох роботах. Зараз втратив дуже багато.
Анна: У мене дуже інтенсивне життя — в депресію ніколи просто впадати. Я вчителька української мови та літератури. Зараз життя змінюється — змінюється й література. Для себе відкриваєш багато сучасних письменників. Сучасне покоління не дуже хоче читати. Нещодавно навіть сперечалися: був твір у формі листування про минуле століття, коли не було мобільного зв’язку. Діти не розуміють, у чому цінність листів. А я читала той твір і плакала, бо розумію. Ми — покоління, яке писало листи подружкам і друзям, а вони цього не відчувають.
Торік писали з дитиною наукову роботу про Бородянку — про шафу з півником. Читаєш — і проживаєш це щодня. Я завжди кажу батькам: поки я відповідаю за майбутнє покоління, я робитиму так, щоб мені перед державою не було соромно. Кожен фронт, кожна робота, кожна діяльність педагога, лікаря, будь-кого — це, по суті, війна. Війна з різними обставинами. Тому хочеться, звичайно, миру і, звичайно, щоб одужали всі рідні, і все це нарешті закінчилося.
2025 рік, як, мабуть, і минулий дуже багато чого забрав нас: і в Сум, і в України, і взагалі, мабуть, в кожного з нас. Ми змогли разом вистояти всі ці труднощі. Ми будемо це згадувати в майбутньому: ми, наша родина змогла все це пережити. Будемо згадувати це як страшний сон, що ми змогли прокинутись від нього.
Я живу за принципом, що немає випробувань, які ми не можемо витримати. Значить, можемо. Значить, це ще не найскладніше в моєму житті.
У Вербну неділю 13 квітня 2025 року російські військовослужбовці вдарили двома ракетами по будівлях Сумського державного університету в середмісті. Тоді РФ вбила 35 людей, серед них 11-річний хлопчик та 17-річний юнак.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ