На Роменщині попрощалася з двома героями

У спільній скорботі Роменська та Андріяшівська громади провели в останню земну путь свого Захисника — солдата Віталія Скоробагатька.

Церемонія прощання відбулася на Алеї Слави. Віддати останню шану Герою прийшли його рідні, друзі, побратими, керівництво Роменської та Андріяшівської громад, священнослужителі, військовослужбовці та небайдужі жителі.

Живим коридором, ставши на коліна та схиливши голови, земляки проводжали Віталія в останню путь. У спільній молитві священнослужителі звернулися до Господа з проханням упокоїти душу полеглого Захисника, звершивши чин похорону.

Віталій Андрійович Скоробагатько народився 8 жовтня 1989 року в селі Волошнівка Роменського району Сумської області. З раннього дитинства він зростав у працьовитій родині, де змалку прищеплювали любов до рідної землі, повагу до людей та чесної праці. У 1990 році сім’я переїхала до села Коржі, яке стало для Віталія рідною домівкою. Саме тут він пішов до першого класу місцевої школи. Однокласники й учителі пам’ятають його як щирого, доброзичливого, відкритого та відповідального хлопця. Він легко знаходив спільну мову з людьми, був чуйним до чужих проблем.

Починаючи з шостого класу, Віталій навчався у Глинській школі-інтернаті разом зі своєю рідною сестрою. Для неї він завжди був не лише братом, а й справжньою опорою, захисником і підтримкою.

Після закінчення школи вступив до Глинського професійно-технічного училища, де здобув професію тракториста. Праця завжди була невід’ємною частиною його життя. Повернувшись до села Коржі, він працював на різних роботах, здобувши заслужену повагу односельців як сумлінний, працьовитий, безвідмовний і вправний господар.

Згодом його життєва дорога привела до села Зарудне (Василівка) Роменського району. Тут він створив міцну сім’ю разом із коханою дружиною, будував плани на майбутнє, виховував доньку та сина, дбав про добробут рідних і мріяв про мирне життя для своїх дітей.

Коли російський агресор прийшов на українську землю, Віталій не залишився осторонь. 19 серпня 2025 року він був призваний на військову службу за мобілізацією Роменським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Сумської області. Солдат Віталій Скоробагатько проходив службу на посаді стрільця – помічника гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти 1 батальйону територіальної оборони у складі 103-ї ОБр Сил територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького.

На військовій службі він проявив себе мужнім, дисциплінованим і відповідальним воїном, надійним побратимом, який ніколи не втрачав людяності, підтримував товаришів у найважчі хвилини та до останнього залишався вірним військовій присязі й Україні. Та війна перекреслила всі земні плани Воїна.

23 червня 2026 року стрілець-помічник гранатометника стрілецького відділення 103-ї ОБр Сил територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького, солдат Скоробагатько Віталій Андрійович загинув в бою за Україну, її свободу і незалежність на Сумщині.

Воїну назавжди 36…

У невимовному горі залишилися кохана дружина, донька, син, рідні та близькі… Для них він назавжди залишиться люблячим чоловіком, турботливим батьком, вірним сином, братом і людиною великого серця.

Того ж скорботного дня Роменську громаду знову спіткала невимовна втрата – «на щиті» до рідного дому повернувся уродженець Андріяшівської громади – Олександр Олексійович Помазан.

Віддати останню шану Захиснику прийшли рідні, керівництво громад, священнослужителі, побратими, друзі, знайомі та мешканці громади. Чин поховання та літію за загиблим Воїном відслужили священнослужителі Православної Церкви України.

Під звуки військового оркестру, під журливу мелодію «Плине кача», в останню путь провели Воїна, який назавжди залишиться у наших серцях як справжній Герой.

Олександр Олексійович Помазан народився 24 квітня 1976 року в місті Покровськ Артемівського району Донецької області. У 1983 році родина переїхала до села Перехрестівка Роменського району, яке стало для нього справжньою малою батьківщиною. Того ж року Олександр пішов до першого класу місцевої школи, яку закінчив у 1993 році. Після здобуття середньої освіти навчався на курсах водіїв у Недригайлівському професійно-технічному училищі, отримавши професію, яка згодом стала справою його життя.

У день свого 18-річчя Олександр був призваний на строкову військову службу. Спочатку проходив її у селищі Лиманське Одеської області в автомобільному батальйоні. Згодом був переведений до міста Котовськ, а після року служби направлений до школи прапорщиків у місті Балта Одеської області. Після успішного навчання проходив службу у військовій частині РВК-56, де здобув авторитет відповідального та дисциплінованого військовослужбовця.

8 серпня 1998 року Олександр одружився. Разом із дружиною вони створили міцну, дружну родину та виховали п’ятьох доньок, які були найбільшою гордістю й сенсом його життя. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, який щоденно працював заради добробуту своїх дітей.

Коли Україна стала на захист своєї незалежності, Олександр не залишився осторонь. Не вагаючись, він став до лав Захисників, розуміючи, що майбутнє його дітей залежить від мужності тих, хто боронить рідну землю. 22 вересня 2022 року був призваний на військову службу. Проходив службу у 58-ої окремої мотопіхотної бригада імені гетьмана Івана Виговського на посаді головного сержанта, командира відділення. Завдяки своєму досвіду, відповідальності та лідерським якостям користувався повагою серед командирів і побратимів.

1 квітня 2025 року був переведений на посаду водія-акумуляторника, де й надалі сумлінно виконував поставлені бойові завдання, залишаючись відданим військовій присязі та українському народові.

Вдома на нього завжди чекали найдорожчі люди — дружина, п’ятеро доньок, рідні та близькі. У кожному листі й телефонній розмові вони просили його берегти себе. Але він беріг Україну.

21 червня 2026 року командир ремонтного відділення бронетанкової техніки 58-ої окремої мотопіхотної бригада імені гетьмана Івана Виговського, штаб-сержант Олександр ПОМАЗАН помер від гострої серцево-судинної недостатності.

Воїну назавжди 50 років.

У глибокій скорботі залишилися його дружина, п’ятеро доньок, рідні, друзі, побратими та всі, хто знав Олександра як добру, чесну, працьовиту й мужню людину, повідомили в мерії Ромен.