“Нам треба вижити”. Прикордонне село Бояро-Лежачі майже щодня під обстрілами
Менше сотні людей нині живуть у прикордонному селі Бояро-Лежачі, що у Новослобідській громаді на Сумщині. Населений пункт майже щодня обстрілюють з російського Тьоткіне, до кордону з яким три кілометри.
Олексій – мешканець села Бояро-Лежачі. Тут провів все життя. Має будинок та господарство. В оселю чоловіка кілька разів влучали уламки від російських снарядів, а сам Олексій, говорить, ледь не загинув: “У десяти метрах від мене ззаду рвонуло. Летів метрів п’ять чи шість. Якби не курник – воно б повністю висипалося. Вікна повилітали б. Скло посипалося. Все тепер робити!”
Олексій залишився у селі відновлювати дім. Купа уламків на подвір’ї – це те, говорить, що випускає по домах мирних мешканців російська армія. Разом з Олексієм в селі мешкає ще близько сотні людей.
“Багато повиїжджали, бо стріляли, попадали і в будинки, і в подвір’я. Це було дуже страшно. Ну і залишилися ще люди. Стріляли по будинку культури, по сільській раді, по будинках, ну по всьому. Мінометні обстріли — це страшно, от тут уже я згадала як сказали, що “ховайтеся у погреб і моліться богу”, оце правда”, — розповідає Галина Толстошеєва.
Дітей, говорить жінка, на все село – п’ятеро. Найменшій дівчинці – три роки. Школу в Бояро-Лежачах закрили у 2018 році. У приміщенні навчального закладу організували дитячий табір відпочинку. Зараз будівля зачинена і потребує ремонту — її кілька разів обстрілювали російські військові.
“Ось тут була міна, “приліт”. І оце дитячі гойдалки, “грибочок”, будиночки – все побито. Он вся школа в дірках посічена”, — показує наслідки обстрілів мешканець села Віктор.
На навчання діти їздять у сусіднє село. А от фельдшерський пункт у Бояро-Лежачах – свій. “Це мій стоматкабінет. Що в мене є? Турбінка, он бактерицидна шафа стоїть захована. Кожний день звертаються пацієнти. Живу поруч. Не прийшли в робочий час – йдуть після обіду. Цілий день ходжу з ключами: відкриваю-закриваю, приймаю-відпускаю. І так вже 47 років”, — розповідає Олександра Комарова, медикиня.
Зарплати та пенсії мешканці села отримують на пластикові картки. Дістати готівку в Бояро-Лежачах ніде, тож їздять до найближчого райцентру – Путивля. Автобус, говорять, курсує раз на тиждень, повз заміновані узбіччя. А до 2014 року, згадує пані Олександра, скуповувалися у російському Тьоткіне. Нині в бік Тьоткіно, кажуть, навіть не дивляться. Місцеві пам’ятають, як 24 лютого 2022-го з Тьоткіно через село йшли колони техніки.
“Тисячі, тисячі техніки йшло, воно все змішалося з цим гулом. І вони йшли і йшли, і йшли, і цілий день йшли, і на другий день йшли, і на третій. На кожному танку щоразу сиділи воєнні, вони з автоматами так націлювалися на кожне подвір’я, на кожен сарай, на кожну хатину, мені здавалося вони просвердлювали своїми очима усі будівлі”, — розповідає мешканка села Галина Толстошеєва.
Саме ті дні навчили селян більше підтримувати один одного, говорить завідувачка місцевого будинку культури Ольга Гарбузова: “Такого раніше не було до війни. Нам треба вижити, треба жити, треба дочекатися своїх синів, своїх чоловіків, треба діждатись внуків, ми повинні жити, наше село жило, живе і буде жити”.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ