“Окупанти мінували і тіла наших бійців”. Як сапер 117-ї бригади ТрО на псевдо “Козак” працює на фронті
Сапер 117-ї бригади ТрО на псевдо “Козак”, який наразі несе службу на Донеччині, знаходив вибухові пристрої окупантів і в пляшці молока, і в одязі загиблих побратимів. “Те, що робить ворог — не просто заборонені, а нелюдські методи війни” — розповідає він. Він пішов у тероборону у перші дні повномасштабної добровільно, брав участь у розмінування рідної Сумщини. Як робили “по інтернету”, про роботу за лінією фронту та звичку звертати увагу на кожний звук та запах “Козак” розповів Суспільне Донбас.
Боєць на псевдо “Козак” розповідає, за понад три роки у війську бачив чимало мінних пасток від окупантів. Одного разу російська протипіхотна інерційна міна була, каже, в одязі загиблого українського військового.
“ДРГ зайшло, підірвало машину, витягли хлопців, розділи та у речі поклали оцю міну. Але вони її не звели. Якби я підійшов і взяв би одяг свого хлопця, мені б відірвало руку по лікоть”, — каже “Козак”.
Чоловік згадує, як його побратим дістав поранення, бо вибухівка була закладена в пластику пляшку від молока.
“Це був ніби “скид”, на вигляд типу пляшка з-під молока. Хлопці поклали шашку, її вибуховою хвилею відкинуло, прострілили її автомата. Ну, типу все добре. Побратим підходить, перевертає — і відразу вибух. Відірвало кисть, покалічило ногу і майже випалило очі”, — розповідає сапер.
“Це не те, що заборонені, це нелюдські методи війни. Нічого не треба чіпати, що б ти не бачив — не чіпай. Не знаєш — підривай і пішов дальше. Ні — позначив, пішов далі”.
Робота сапера нерідко — це позиції піхоти та навіть за лінією зіткнення, адже підрозділ “Коазака” має замінувати певні ділянки.
“Виходимо на “нуль”, за “нуль”, щоби ДРГ не зайшло, щоб хлопцям було легше жити. Ставимо на керування, ставимо на різні інші штуки, робимо пастки. Сидимо, кумекаємо, ліпимо, робимо, пробуємо. Намагаємось, щоб пройшла піхота. Наприклад, потрібно розмінувати стежку, дорогу, щоби приїхали танки чи ще щось — це теж повинен сапер розміновувати. Щоб пройшло ССО — повинен пройти сапер зробити прохід”, — пояснює “Козак”.
Зараз його бригада тримає позиції, зокрема, й у Серебрянському лісі, говорить, працюють і під обстрілами, і впритул до російських військових.
Позиції не знаєш, але треба зайти та замінувати. Окупанти повз ходять, тобто, будь-якої миті ти можеш зіткнутися і буде бій. А коли ти пройшов 4,5 кілометра, у повній амуніції, тягнеш із собою міни, щоб хлопцям замінувати, — бій вести дуже складно. Ти не зможеш фізично, у тебе задишка, ти вже спітнів, хочеться впасти і просто лежати. Бо тягнеш дві міни по 10-20 кілограмів, вісім “ріжків”, три гранати. У мене найбільше, коли я проходив так 16 кілометрів в один бік і в інший стільки ж”, — розповідає боєць.
Головне для сапера — бути уважним і не поспішати, каже “Козак”.
“Прикмети? Дивись під ноги. Все, більше нічого не треба. Але коли ти йдеш лісом, ти повинен слухати кожен шелест, кожен звук, кожен хрускіт, кожен запах. Кожна людина пахне своєрідно. Ти йдеш, пахне свіжістю, потім чуєш якийсь запах, починається зовсім інше. Тобі треба вже прислухатися, тобі треба вже придивитися, тобі вже треба довкола себе озирнутися. Поспішати не можна, якщо ти хочеш жити”, — каже “Козак”.
“Козак” — сумчанин, досвіду служби, каже, не мав. У перші дні повномасштабного вторгнення пішов добровольцем.
“Ми Тростянець, Боромлю розмінували “по інтернету”. Знаходиш міну, фотографуєш, шукаєш в інтернеті, що це таке, що з нею робити, і як що робити. Це добре, що ще була така мерзла земля, що чека примерзла, що нас не лупнула”, — каже “Козак”.
Днями на службі він відзначив свій 44-й день народження. Та загадав бажання:
“Повернути побратимів, яких немає. І обійняти дружину і доньок”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ