Подружжя з Сум усиновило одразу трьох дітей
Марина з Дмитром, ще коли зустрічалися, намріяли собі трьох діток. Та минали роки, а Бог не давав подружжю й одного. Тому вони зважилися на екстракорпоральне запліднення (ЕКЗ).— Перш ніж пройти цю дороговартісну процедуру, ми з Дімою вирішили: не вийде з першого разу, більше не будемо пробувати, — говорить 37-річна завідувачка кафедри технологій та безпечності харчових продуктів Сумського національного аграрного університету Марина Самілик.
Витративши за рік 100 тисяч гривень і не отримавши результату, Марина з Дмитром зайнялися пошуком дитини через відкриті бази усиновлення. Шукали одну, а взяли одразу трьох.
«Що ви з ними будете робити?» — хапалися за голови знайомі
— Трирічну дівчинку з великими карими очима, в яких поселилися бісики, я побачила на одному з сайтів, — починає розповідь Марина. — Дорослий погляд, розумна. Чоловікові Іра теж одразу сподобалася. Характер і темперамент у неї точно були мої.
Подружжя спочатку зупиняло те, що Іра мала старших братика й сестричку. У їхній трикімнатній квартирі вже була кімната з білими меблями для дівчинки. «Ні, матеріально ми не потягнемо трьох», — зійшлося в думці подружжя і продовжувало самостійні пошуки дитини.
— Однак ми одразу прикипіли душею до Іри і думали вже тільки про неї, — зізнається Марина. — Після деяких вагань вирішили брати усіх трьох. Тим паче, Діма теж виріс у багатодітній сім’ї.
Ніхто з рідних Саміликів їх не зрозумів. Для всіх їхнє рішення було шоком. «Що ви з ними робитимете?» — хапалися за голову одні. «Ще молоді, своїх народите», — розраджували інші. Але всі були категоричними: «На нас не розраховуйте».
— Служба у справах дітей пропонувала нам різні варіанти, як альтернативу усиновленню одразу трьох, — продовжує Марина. — Але нас не треба було лякати труднощами, переконувати. Найбільше у той вирішальний момент нас хвилювала генетика. По дорозі в дитячий будинок сімейного типу, в якому знаходилися діти, начальник служби у справах дітей розповів, що батьки Іри, Влади і Сергійка не наркомани й не алкоголіки, просто соціально не адаптовані, тому не дбали про дітей. Сімейна пара з Одещини втекла на Сумщину після того, як соціальні служби пригрозили позбавити їх батьківських прав через недогляд за дітьми. Звісно, на новому місці «біженці» не стали жити по-новому. Небайдужі сусіди поскаржилися на неблагополучну родину в органи опіки та піклування. Оглянувши побутові умови дітей, було прийняте рішення про негайне вилучення.
Іру з Владою та Сергійком оформили до дитячого будинку сімейного типу. Там було десятеро хлопчиків і дівчаток — різних за віком. Для Марини з Дмитром старші влаштували справжній концерт. Кожен намагався сподобатися гостям, сподіваючись, що вони оберуть саме їх. Від того стискалося серце.
— А Влада одразу вчепилася за мою руку й не відпускала її практично весь час, — пригадує Марина той щемливий момент першої зустрічі. — Іра стояла збоку й з цікавістю спостерігала. Сергійко забився у куток під сходами, що вели на другий поверх, як вовченя, і гарчав, коли я спробувала його звідти дістати. Було видно, що він має проблеми не лише з мовою, а й з психічним розвитком.
Дітьми від народження не займалися: не показували лікарям, не розвивали розумово. Самілики взялися все те надолужувати. У перший же день знайомства запропонували їм поїхати в райцентр. Нагулялися в ігровій кімнаті, поласували смаколиками у кафе. Дівчатка з братиком так раділи всьому! Для них ця подія була чимось неймовірним. Діти проявили себе дуже активними, веселими, доброзичливими, що остаточно утвердило чоловіка з дружиною у їхніх намірах. Того дня Марина з Дмитром стали мамою й татом — діти невимушено стали їх так називати. Цей статус окрилив. Того ж дня вони написали заяву на усиновлення.
Подружжя Саміликів було впевнене, що Новий рік вони радісно відзначатимуть у тісному родинному колі. Та процес усиновлення, який розпочався наприкінці листопада 2016 року, розтягнувся майже на чотири місяці. Подружню пару ніхто не попередив про те, що в судовому процесі обов’язкова присутність дитини, яка досягла семирічного віку і має заявити про свою волю бути усиновленою. Тож перше засідання, призначене на грудень, закінчилося нічим. Наступне було призначене аж на лютий. Все це втрачений час. Діти нудьгували за своїми новими батьками, а в тих боліло серце через те, що не можуть приділити дітям достатньо уваги.
— Ми не могли їздити до дітей так часто, як хотілося, бо нас розділяли двісті кілометрів, — продовжує Марина. — Але кожна зустріч для всіх нас була яскравою подією. Зазвичай ми проводили час в ігровій кімнаті й у кафе. Я поміряла кожному ніжки й купила дітям нове взуття. Воно чекало їх у Сумах, і вони мріяли про те, як приїдуть додому й отримають обновки.
Додому своїх доньок та сина Самілики змогли забрати 6 березня 2017 року, у той же день, коли рішення суду набуло законної сили. І, щасливі, в першу ніч заснули всі разом на одному широкому ліжку.
— На перших порах я звільнила свій робочий кабінет, який став спальнею для сина, — посміхається Марина. — Потім ми обладнали для нього окрему кімнату. У дівчачу поставили двоярусне ліжко.
«Тепер наш дім наповнений дитячими голосами»
Та водночас з радістю прийшли в родину й тривоги. Найбільше клопотів було з Сергійком. Після комплексного обстеження лікарі поставили діагноз затримка психічного розвитку. Фізіологічних причин енурезу не виявили, сказали, доведеться чекати періоду гормонального росту, під час якого зазвичай це неприємне явище минає само собою.
— Як тільки Сергійко пішов до першого класу, практично кожен мій ранок починався з телефонного дзвінка вчительки: «Приходьте й забирайте його», — розповідає Марина. — Ми з чоловіком оформили сина до звичайного класу, помилково вважаючи, що він тягнутиметься за сильнішими учнями, і таким чином вдасться вирівняти його рівень інтелекту. Але сталося інакше: вчителька жахала дітей нашим сином, радила триматися від нього подалі. І він почав усіх ігнорувати.
Ні асистент учителя, ні соціальний педагог, ні психолог не могли вплинути на ситуацію. Півтора року я щотижня бувала за викликом директора у школі. На мене тиснули, щоб ми перевели його на індивідуальне навчання. Зрештою, ми забрали документи й подали їх до іншої школи, де є невеликий інклюзивний клас для дітей з особливими освітніми потребами. На щастя, більшість проблем лишилися в минулому. Бувають зауваження до поведінки Сергія, але з ним працюють. Він гарно пише, малює, товаришує з математикою, вивчає риторику, займається з дефектологом і логопедом. Його хвалять за успіхи і вже іноді ставлять за приклад іншим. Для хлопчика це великий стимул.
Я вражена їхньою безстрашністю. В Карпатах усі троє вперше стали на гірські лижі, але жоден не злякався на них спускатися. За тренера був наш тато. Ми дуже любимо подорожувати — сідаємо в машину і їдемо по замках, у гори чи на море. До речі, вперше море діти побачили тільки з нами.
— Нам усе ще дуже важко, — зізнається Марина. – І психологічно, і матеріально. Та головне — дім не пустий. Він сповнений дитячими голосами, у ньому є життя. Наші діти — наші крила.
Сергійко іноді згадує, що в родині вихователів був великий собака, з яким він грався, і просить купити такого ж. Тато поставив йому вимогу: «Навчишся за собою прибирати — заведемо собаку». Стимулюємо дітей до зміни поведінки, до роботи над собою. Загалом ми строгі батьки, але все, що робимо, для блага дітей. Сподіваюсь, вони це усвідомлять пізніше.
Найменша, Іринка, придумала історію про те, чому ми загубилися в житті: «Мама везла нас у дитячій колясці, а ми були не слухняними, крутилися і випали. Мама нас почала шукати і знайшла».
— Ви думали про те, що, підрісши, діти почнуть розшукувати своїх біологічних батьків і зрештою можуть повернутися до них?
— Якщо вони цього захочуть, я їх зрозумію. Але чомусь впевнена, що у них не виникне такого бажання, і ми з чоловіком зустрінемо старість в оточенні численних онуків…
— Я знаю історію цієї дружної сім’ї, — говорить голова правління Української мережі за права дитини Дар’я Касьянова. — Дуже рідко хто погоджується усиновити двоє, не те що троє дітей. Тож подружжю Саміликів великий уклін. Їхнім дітям випав у житті щасливий квиток.
Багато питань виникає до судової системи України. У ній справи про усиновлення можуть відкладатися не раз і не два, бо в першу чергу розглядаються кримінальні й адміністративні. А кожен день, проведений дитиною в інституційному закладі, втрачений для неї у плані емоційного, розумового і фізичного розвитку. І якщо раніше рішення суду про усиновлення вступало в законну силу через 10 днів, то зараз — через 30.
Тому наша громадська організація працює над тим, щоб максимально скоротити терміни при усиновленні, позбавленні батьківських прав, при розгляді судових справ про усиновлення.
Тим часом на розгляд парламенту уряд подав розроблений Міністерством соціальної політики законопроєкт, яким, зокрема, передбачено зменшення терміну (з 8 до 6 тижнів), протягом якого батьки новонародженого мають надати згоду на усиновлення. Для прискорення цього процесу розроблюється нова послуга в «Дії», яка дозволить громадянам України, які бажають усиновити дитину, в електронному вигляді подавати заяву та необхідні документи для взяття їх на облік.
В Україні майже 69 тисяч дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. З них майже 17 тисяч чекають на усиновлення. При цьому близько 1,1 тисячі сімей та самотніх громадян мають статус кандидатів в усиновлювачі. За перше півріччя нинішнього року, завдяки реалізації проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення», що впроваджується за участю Світового банку, кількість усиновлених дітей зросла на 42 відсотки у порівнянні з тим же періодом минулого року.
«Усиновлення, коли дитину приймають у сім’ю на правах рідної, — одна з пріоритетних форм виховання. Адже тільки родина може дати дитині сталі соціальні та емоційні зв’язки, від чого залежить її психічний та фізичний розвиток», — наголошує міністерка соціальної політики Марина Лазебна.