Село на 15 людей. Як облаштовуються переселенці у Гутницькому на Сумщині

У Гутницькому на Сумщині нині живуть 15 людей. Шестеро з них — місцеві, ще дев’ятеро — переселенці, які знайшли тут прихисток від війни. Для одних це місце стало можливістю почати життя заново, для інших — домівкою, яку не хочеться залишати. Про це розповів староста Штепівського старостинського округу Олександр Великодний. Як міські родини облаштовуються в селі, де немає базової інфраструктури, і що люди тут цінують передусім — у матеріалі Суспільного.

«Був приліт “Шахеда” прямо в наш будинок. Будинок повністю пошкоджений, під знос. І ми, як то кажуть, швидко зібрали свої речі та переїхали сюди», — розповідає Марина Рожевець.

Вона згадує день, коли її родина була вимушена залишити Суми. Мати трьох дітей розповідає: нове місце для життя знайшли через інтернет.

«Дітей із Сум перевели сюди, в Гутницьке. Старший у школу ходив у 10 клас. А середній, Діма, ходить у садочок. Ну, а менший ще, звісно, дуже маленький. Нам ще лише два роки».

У цьому будинку родина мешкає майже два роки. Марина каже: головне, що є дах над головою. Додає: облаштувати побут непросто.

«Опалення є, але дуже погане. Ми самі купили грубу тимчасову. Була вона в тій кімнаті, але вона нічого не гріла. Вчора переставили її сюди — пробуємо так. Пічне опалення було з водою, але воно нічого не гріло. Ми ту зиму замерзали. Благодійники цього року допомогли нам. Клейонки дали, стрейчплівки дали. Будемо вікна утеплювати ще більше, тому що холодно дуже».

Попри побутові труднощі, родина планує залишатися в Гутницькому. Тут, каже Марина, спокійніше, ніж у місті.

«Плануємо. Дай Бог, буде все добре, тихо. Тут дуже тихо. Дай Бог, щоб все добре — будемо тут облаштовуватися».

До нового життя в селі звикає і 15-річний Ілля. Хлопець каже: після пережитого в Сумах цінує передусім спокій.

«Мені подобається в селі, бо тут тихше набагато, ніж в Сумах. В Сумах дуже страшно було другий раз на вулицю вийти. А тут тихо, спокійно. Друзі є, але тільки в школі. Поки ще не завів. Село хороше. Я дуже радий, що сюди переїхав і не живу зараз у Сумах».

Для 75-річного Олександра Несвідоменка Гутницьке стало прихистком на початку повномасштабної війни. Разом з родиною він виїхав із Сум, рятуючись від обстрілів. Каже: у місті жили на 12-му поверсі 14-поверхівки, а через відключення електроенергії виникали проблеми з найнеобхіднішим.

«Як світла нема, в нас нема ні води, насоси не підкачують. Ні плити — в нас там не газові, а електроплити, ні їсти, ні в туалет, ні вмитися, нічого немає. І ми приїхали сюди. Це материна хата. Матері вже нема 30 років. Ми тут влітку як дачу тримали, а як війна почалася, ми приїхали і оце до сьогодні живемо тут».

У селі, розповідає Олександр, родина веде невелике господарство.

«Переважно одних курей ми держимо. Більше нічого. А кури, щоб своє яєчко було, все держимо. Ну, як виживаємо? Хліб нам, слава Богу, возять. По молоко, машина їде, я йому дзвоню. Кожну суботу їжджу, молоко беру. Якщо мені треба в аптеку, в Штепівці аптека є. Мені дочка купила електровелосипед. Якщо що, я до Штепівки електровелосипедом проїхав. Ну, буває там, ну, скуплятися треба».

Городню ділянку, яку колись обробляли власноруч, нині довелося скоротити, говорить Олександр.

«Вже здоров’я немає. Кор.: — А скільки було, скільки є? — Ну, зараз я собі залишив десь шість соток. В нас було понад 10. Половину врізав».

Про щоденне життя у віддаленому селі розповідає і дружина Олександра — Валентина.

«Так і живеться: треба в лікарню — значить, їдемо до Сум. В аптеку також, бо тут же нема нічого, крім хліба і молока на трасі. Більше нічого не замовиш. Ну або в Штепівку. У Штепівці є теж аптека. Так і живемо. То в одній лікарні лежала, то в іншій. У мене коксартроз (хронічне захворювання кульшового суглоба, — ред.). Я ледве ходжу з паличкою. На одній прооперувала, на іншій ще не прооперована. І вже, мабуть, не буду оперувати. Якось домучуся. Свій вік домучусь так».

Хату обігрівають дровами, але через витрати на паливо взимку намагаються економити, говорить Валентина.

«Залишаємося вдвох, ми тоді цю хату не топимо. І зрідка там протоплюємо, переходимо в другу хату. Там груба краще працює. Там трохи протопив. І два рази на день топимо. Також стараємося там їсти щось приготувати, щоб газу менше. Бо газ теж дорогий, його ж сюди не привезеш. Ніхто його сюди не возить. Треба просити машину, щоб хтось заправив, привіз. А зараз ще й заправляють так, що не вистачає того балона».

Ще одна проблема, каже жінка, нестабільне електропостачання.

«Минулу зиму частенько вимикали. Слава Богу, діти купили станцію. Хоч і то, буває, не завжди вона заряджається, та станція: напруга низька».

Продукти до села підвозять, розповідає переселенка, а новини дізнаються із соціальних мереж та під час поїздок до сусідньої Штепівки.

«Із сусідами спілкуємось, а зустрічаємось тільки на поминальні дні чи якісь похорони. Весілля вже тут немає давно, бо тут три каліки живуть. Що тут нас зимує? Чотири двори, і все, чи п’ять. Кор.: — До вас звірі сюди не приходять? — Ну, лисиці бувають, більш нікого не бачимо. Ні, косулі ще там по низу ходили».

За словами старости Штепівського старостинського округу Олександра Великодного, нині в Гутницькому проживають 15 людей. Шестеро з них — місцеві жителі, ще дев’ятеро — переселенці. Загалом це три родини, серед яких є сім’я з трьома дітьми.

 «Переселенці старшого пенсійного віку, а одна сім’я молода. Там троє діток різних вікових категорій. Підвіз до школи проводиться маршрутним автобусом шкільним. Також і в садок забирають діток цим автобусом шкільним».

У Гутницькому ніколи не було газопостачання та централізованого водопостачання. До найближчих магазину й медичного закладу — близько шести кілометрів, розповідає староста.

«У 80-х роках було тут десь до 50 жителів. Але з часом, коли люди старшого віку відходили в потойбічне життя, молодь, як завжди, виїжджала у міста. Ну, поки ще працювало господарство, якось більш-менш була і робота, були й інші види суспільно зайняті. Тому люди якось трималися».

Нині до цих причин додалися й наслідки повномасштабної війни, пояснює староста. Додає: водночас село розташоване неподалік траси сполучення Суми — Ромни, тож мешканці мають можливість скористатися міжміським транспортом.

«Тут люди виходять на ту трасу, і там маршрутки, маршрутні таксі, автобуси, сполучення там є. Ну, а люди з часом, з 80-х років, з середини 80-х років, стали виїжджати. Хто виїхав, хто тут залишився і потихеньку доживав свого віку».

Олександр Несвідоменко ділиться: попри спокій, який знайшли у Гутницькому, після завершення війни родина планує повернутися до міста.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ - там ми даємо оперативну інформацію