“Ходять свині й корови з телятами по селу, бо хати розбили”. Ситуація у Запсіллі на прикордонні
Валентину Матрусенко та її 88-річного батька з села Запсілля Миропільської громади евакуював спецпідрозділ поліції “Білі янголи” в середині березня. Чоловік жінки залишився. Про життя на прикордонні, плани та чому чоловік не став евакуюватись жінка розповіла Суспільному.
Валентина Мартусенко з батьком поки живуть у транзитному центрі для евакуйованого населення. Тут надають гуманітарну допомогу та допомагають з пошуком житла.
“Швидко, звичайно, полетіли, бо боялися, що можуть “прихватити”. Лише ми виїхали — біля сусідської хати скинули бомбу, хати немає”, — розповідає Валентина.
За її словами, армія РФ дуже обстрілює їхнє село. Особливо, з середини березня.
“Ми ховались у льохах. Я не ховалася зі своїми ногами, сиділа нагорі. Думаю, ото за сараєм сяду, там ніби дві стіни, наче не повинно вбити. А так звичайно здорово били, скільки лишилося розбитих будинків. місцями видно кордон, навіть, звідки стріляють. І вночі літають дрони. Їх видно, як новорічні ялинки. А іноді прилітають літаки й починається бомбування. Вони по вулицях, по людях. Видно, бачать, що люди живуть”.
Чоловік пані Валентини залишився доглядати за сільськими котами. Назбирав понад 20 тварин.
“Одної нашої хати немає, можна сказати. Все тинькування облетіло, вікон немає, дверей немає. Так чоловік туди поселив котів. Цілу зиму їх опалював, щоб їм тепло було. Пенсію ми його витрачали на котів, корм купували. Уявіть, приходять, сідають біля дверей і нявкають, їсти вони хочуть. Ні, не може він кинути котів, і все. Я їх, каже, стільки до себе приручав. Вони його слухаються з пів слова. А люди корів повиганяли з дому”.
По селу ходять багато покинутих тварин, яких господарі випустили і поїхали, розповідає жінка: “Ходять і свині, й корови з телятами. Хати розбили, сидіть ні до чого. М’ясо нікуди діти. Повипускали й все. У нас вже нічого випускати: кури та кролі. Дід не ходить, я погано ходжу, один чоловік рухається”.
Валентина Мартусенко говорить, що має сина, але поїхати до нього також немає можливості:
“Мій син воював півтора року, інвалід війни. У нього в гуртожитку житло, але перед нами за місяць у свахи розбило там хату. Сина вбили, поховали, куди їй діватись. І от і вона ще з ними. В отакій кімнатці може прожити сім’я з чотирьох людей, сваха. Якщо нас ще двох туди — тут навіть, якщо по метрах розділити, не вистачить”.
Син Валентини шукає їй житло, і сподівається, що знайдуть будинок у селі неподалік від Сум.
“У нас немає нічого, на що лягати, чим укриватися. Їсти дадуть, тут уже ми й звикли, на це ми не скаржимося. Але як облаштовуватись. Це б якесь село, але ліки придбати я далеко не піду. Якщо чоловік ще не приїде, то нам взагалі, чесно кажучи, — гаплик. Бо дід взагалі погано ходить. Нам треба житло, оце і всі плани. Далі вже видно буде. Аби, звичайно, нам допомогли, щоб хоча б десь лягти було”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ