Мед, що допоміг пережити втрату: як родина загиблого захисника почала власну справу в пам’ять про нього
Родина Лисенків з маленького села Юсупівка під Сумами вирішила втілити мрію свого чоловіка, брата, дідуся. Уже на війні в Романа з’явилося бажання мати невеликий будинок із вуликами та виноградом у саду, де б вони з дружиною приймали гостей. Після його загибелі родичі почали продавати мед із Юсупівки під власним брендом. Так не лише справляються з горем, а ще й розповідають всій Україні про Сумщину та рідне село чоловіка.
Далі — історія про родинну втрату й мед, який єднає, та допомагає пережити найважче.
Спільна справа, що допомогла вийти з депресії
Щотижневий маршрут родини Лисенків починається на Баранівському кладовищі. Зустрічаємо їх ранком п’ятниці на Алеї слави. Першою туди приїжджає Лілія, молодша сестра Романа. Разом підходимо до могили захисника. Позаду хреста — його фото з котиком і добрі слова про чоловіка, що починаються на кожну букву імені, — Рома.
— У нього лишилася дружина, донька, онучка і я, сестра. Ромині дівчата — так нас називаю. Намагаємося один одного підтримувати. Щоби витягти себе з дна горя, депресії й народився «КуМед», — ділиться Лілія, затримавши погляд на фотографії брата на хресті.
Родинну справу назвали «КуМедом», бо Роман мав на війні позивний «Кум». Раніше його так не звали близькі, але чесноти дуже пасували цьому слову.
— Знаєте хто такий кум? Людина, яка тебе завжди підтримує, вміє пожартувати, десь згладити, примирити. Він таким був, у війську теж. Рома не балакучий, але вмів зі всіма знайти спільну мову, правильне слово дібрати. Побратими розповідали, коли виникали конфлікти, то він вислуховував усіх, а потім щось промовляв і всі мирилися. У них був кумом, у нас був Рома.
Від квітня 2022 Роман Лисенко служив кулеметником. Перші пів року провів на Київщині, біля кордону з Білоруссю. А в грудні 2022-го їх перекинули на Донбас, у село Веселе Бахмутського району. На надгробку Романа родина зобразила мапу України й Веселе позначили розбитим серцем. У ньому він загинув 13 січня 2024 року. Намалювали й ціле серце — вдома на Сумщині.
— Рома загинув близько 11 години вечора, а нам повідомили вже наступного дня. Виявляється, була порушена комунікація між підрозділами. Потім про це писали на DeepState. Веселе вже захопив ворог, а вісьмох хлопців із відділення Роми послали туди відвезти боєприпаси на санчатах. Семеро повернулися, а мого брата вбили. Снаряд прилетів прямо біля нього, а там ніде було сховатися, — переповідає свідчення побратима Лілія.
Після слів про трагічні події з гілочки високих дерев, що ростуть довкола, спускається білочка.
— Боже мій, ти малесенька прийшла знову. Вона завжди до нас приходить. Оксана, дружина Роми, їй горішки приносить. Вона ручна, красунька маленька, — Лілія ніби вітається поглядом зі знайомою, а білка ховається собі за інше дерево.
Коли в Романа під час служби з’являлися коротенькі відпустки, він обов’язково повертався до села. Лілія згадує, як у ті моменти він міг раптово їй подзвонити й захоплено розповідати про природу Юсупівки.
— Каже: «Бачу соняшник у росі, а на ньому павутинка». Я чула, що він аж плаче. Завжди знала, що в нього відкрите серце, але таку поетичність раніше не проявляв. Продовжував: «Чого вони, суки, до нас лізуть?!».
Нашу розмову перериває рух автівки — на кладовище приїхали інші члени родини. До могили Романа підходять дружина Оксана, донька Катерина та онучка Кіра. Останнім з машини вистрибує песик — бігль на ім’я Мажор.
Рідні підходять до хреста й на хвильку стишуються, аби привітатися з найближчим. Потім Оксана з Катериною починають прибирати зав’ялі квіти й ставлять у вазони свіжі букети жовтогарячих гладіолусів і рожевих троянд.
Прошу їх розповісти, яким був Роман. Найперше згадують, як вони могли довго говорити по відеозв’язку. Коли він виходив із позицій, то обов’язково телефонував.
— Навіть побратими йому казали, що не можна так часто дзвонити, бо рідні ж ще більше переживають. А ми могли годинами… Зідзвонимося по відео, щось робимо собі й говоримо про все на світі, — згадує Оксана Лисенко.
На могилі Романа родина закарбувала слова з його відеоповідомлення, яке він надіслав рідним, коли не міг подзвонити. «Криють всім, чим можна. І чим не можна… Ну нічо. Все буде добре. Все буде Україна. Дуже люблю вас. До зустрічі».
Перед завданням, яке стало останнім для воїна, він поговорив із дружиною лише хвилинку — так швидко розмови зазвичай не тривали. Встиг промовити, що треба сходити туди й назад — під Веселе.
Раптом розмову зупиняє духовий оркестр, над хрестами й тріпотливими стягами лунає гімн України. Цим ранком на кладовищі прощаються зі ще одним захисником України. Мелодію розрізають три різкі постріли. Мажор здіймається на лапи й починає гавкати в бік звуків. Можливо, він вперше чує постріли.
Втілити мрію і розповісти про Сумщину
— На кладовище ми приїздимо кілька разів на тиждень, а потім їдемо в село. Обов’язково провідуємо маму та нашу пасіку. Забираємо мед і баночки до міста, де вже пакуємо його. Хочемо нашою справою показати, як родини можуть єднатися, аби проживати втрату найближчих, — говорить Лілія.
Перед від’їздом із кладовища Лілія підпалює цигарку й кладе на могилу Романа. Оксана розповідає, що навіть на війні він намагався економити, й речі, яких було з надлишком, надсилав поштою близьким. Сигарета, яку підкурила Лілія, — якраз із тих пачок, які чоловік пересилав із фронту.
— Із цигарками — це взагалі традиція в нас. Рома був дуже близьким з дідусем. Той його і курити вчив. Дідусь фактично помер у нього на руках. А коли ми провідували могилку на кладовищі, то Рома завжди підкурював йому цигарку.
Мажор притуляється до могили Романа. Хоч песик і не був знайомим із чоловіком за життя, зараз він тягнеться до нього. Як і всі люди, і незнайомі тваринки, каже Оксана.
Мед, який їли наші батьки, дідусі й бабусі
З кладовища їдемо до рідного села Романа, де бджілки й збирають той самий «КуМед». Юсупівка, як каже Лілія, ніколи не бачила асфальту. Зараз у селі Верхньосироватської громади лишається десь 30 хат.
— Наша родина у Юсупівці живе, мабуть, від заснування. Хаті напевно більш як 200 років. У ній ще жила прабабуся, яка народилася 1898 року. А до неї нібито теж наші родичі в ній жили, — розповідає Лілія.
Дорогою говоримо про бізнес, який для Лілії та Оксани став не лише порятунком від горя, але й основною роботою. Раніше в родині Лисенків ніхто не мав власної справи, але Лілія каже, що давно помічала, як знайомі час від часу відкривають бізнеси, і хотілося свого теж.
Вона працювала директоркою з персоналу в продуктовій компанії, тож цей досвід допоміг об’єднати творчі й менеджерські навички. Вже знала, як зареєструвати ФОП, платити податки. В розмові Лілія згадує бізнесові терміни як стратегія, цільова авдиторія, аналіз ринку.
— Щоб якісно розвиватися, треба чимало часу. Перед запуском ми сформували стратегію, мету. Створювали бренд, щоб одразу зайти з розумінням, хто ми й для кого. Визначили цільову авдиторію — це люди з великих міст, які цінують і сам продукт, і подачу, і історію. Продавати вирішили через інтернет, наші соцмережі. Зараз не уявляю, як можна без довгострокового плану.
Раніше Роман ніколи не займався медом. У родині лиш його батько ще за молоду тримав кілька вуликів. Роман у цивільному житті працював на будівництвах і дуже любив красу у деталях, все робив ідеально, згадує сестра.
У Сумах їхню продукцію зараз можна купити лише в «Еколавці». Лілія пояснює, що більшість сум’ян купують мед на ринку — це дешевше і здається, що там дійсно продають домашнє. Через це в продажах вони орієнтуються на всіх українців, які цінують щось маленьке, крафтове.
Свій мед не ділять на окремі сорти. Бджілки збирають нектар із тих квітів, яких хочуть, ділиться Лілія.
— Зазвичай такий сорт називають різнотрав’ям, а ми кажемо — різноквіття. У Юсупівці цвіте чебрець, ромашка, липа, медоцвіт, шавлія, безсмертник тощо. Маємо таких собі бджіл вільного випасу, — жартує жінка.
Доїжджаючи до села, насолоджуємося краєвидами — поля квітучих соняхів, ставок, по якому хтось пливе на човні, узбіччя, яким гордо крокує пістрявий півень.
На столі завжди стояла мисочка з медом
У рідному для Романа та Лілії подвір’ї нас зустрічає їхня 78-річна мама Валентина Михайлівна. Правнучка Кіра запитує, як почувається прабабуся. Вона відповідає, що як бачить рідних, то вже краще.
Валентина Михайлівна радить нам сфотографувати горщики з квітами на ґанку. Питаю, чи це її гордість. Віджартовується, що то її хвороба.
У дворі з повідця відпустили Мажора. Тут він знайомиться з Боніком, якого підібрали з вулиці кілька місяців тому. Оксані наснилося, що Роман приніс невеличке цуценятко і каже: «Це Боня, тепер вона буде жити з вами».
— Раніше в селі жив песик Грім. Рома усім з війська надсилав що-небудь. І навіть собаці була банка тушкованки з написом «Гріму від ЗСУ», — ділиться Оксана.
Побратими Романа розповідали родині, що на фронті він приймав усіх собак, які приходили до їхніх позицій. Якось довелося ночувати з песиками в підвалі. Тато казав, що так тепліше, згадує донька Катерина.
— З ними пізніше жив немолодий чорненький пес, уже контужений, глухий. Папа пішов на позицію, треба було відбиватися з кулемета, а собака настільки злякався, що йому під бушлат заліз. Розповідав, що так удвох і стріляли.
З двору заходимо до хати. Дім ніби наповнений родинним теплом, яке помічаєш через деталі. Біля столу на кухні стоять табуретки з намальованими ліліями. Пані Валентина з посмішкою пригадує, що її покійний чоловік зробив їх разом з синами, поки вона була в пологовому з маленькою Лілею. Поруч — власноруч змайстрована дерев’яна лавка.
Розмову за столом зігрівають промені сонця, що проникають крізь широкі вікна веранди, де розташована кухня. З них добре видно сад і город, а трохи далі — порослий деревами луг.
Родина згадує, як раніше тулилася за цим невеликим столом, і кожен член сім’ї мав своє місце.
На столі вже з десяток страв, які Валентина Михайлівна старанно готувала до приїзду близьких. Лілія радить спробувати морквяну ікру своєї мами. Бабуся простягає Кірі її улюблені кашники — так у родині називають фірмові гарбузові оладки. Каже, думала замовити сметану з міста, але згадала, що вдома вже є свіжий мед.
Саме його, зібраний цього літа, рідкий і золотавий поставили на центр столу. Пропонують дегустувати з сирами, кашниками чи їсти просто ложкою.
— Мед у нас завжди був удома, — каже Оксана. — Раніше в батька Роми була пасіка невеличка, може вуликів п’ять. Він любив поласувати й з баночки, і свіжий у сотах пожувати. Називав це справжньою жувачкою, як у дитинстві.
Далі Валентина Михайлівна показує нам вітальню. Її погляд падає на світлини на стінах. Із зітханням каже: «була он яка сім’я, багато гілочок, а лишилися вдвох із Лілею».
Валентина Михайлівна понад 40 років працювала у місцевій школі. Викладала українську мову й літературу, але переважно була заступницею директора з навчальної роботи. Розповідає, що завжди любила читати. І зараз на її столі лежать книги. Лілія щотижня привозить мамі з бібліотеки нові.
Пані Валентина сідає на м’яке крісло й перевівши подих розповідає, яким був Роман. Згадує, як вдома садив виноград і персик до повномасштабної війни. Каже, що зараз плоди, які доспівають у дворі, нагадують про сина, коли ходить повз. Минулого року гілочку з виноградом возили на могилу Романа.
— Рома, ой, біль мій. Ти ж його садив з Оксаною. Ви ж мріяли. На пагорбі посадили горіх, там дубки понасаджували. Тут ось кущ такий квітучий. А персик цього року вперше дев’ять плодів вродив. Він так любив усе красиве, щоб було, і комфортно, і затишно. У цій старій хаті старався усе зробити, — розповідає про сина Валентина.
На столі поруч із вазонами з квітами й іконкою акуратно виставлені дві світлини Романа — з кошеням на руках та в амуніції на позиціях. Мама пригадує, як багато людей на прощанні прийшли віддати останню шану синові.
— Рома, тобі було кого йти захищати. Подивися, скільки тут тих, хто чекали, щоб ти пішов і захистив. Ліля перечитувала слова, які писали знайомі й незнайомі люди в інтернеті. Я плакала над ними. Така підтримка, співчуття, доброта людська мене вразили.
Хто збирає «КуМед»
Валентина Михайлівна виводить нас на подвір’я, де Оксана, Лілія та Катерина вже принесли баночки з медом, щоб показати свою продукцію. Жінки пишаються своїм пакуванням. Кажуть, вона схожа на домовичка чи оберіг сімейних традицій, родинного тепла. На баночки вирішили не додавати наліпки, аби нею могли користуватися за потреби в майбутньому.
— Коли мама пакувала першу баночку, вже обгорнула мішковиною, прив’язала ложечку. Дивлюся, чогось не вистачає. А поруч якраз лежали оченята для іграшок, які можна наклеїти. Приліпили й вийшло чудово, як домовичок. Потім відгуки почали писати, що баночка як жива, дуже зворушливе пакування, — розповідає Катерина.
Саму пасіку доглядає Володимир Цилюрик. Це товариш Романа з Юсупівки, друг родини Лисенків. У нього купують мед як сировину, а потім продають під своїм брендом. Їдемо до його подвір’я, яке розташоване буквально на сусідній вулиці.
— Він ще й фермерує, людей у селі лишається небагато, то засіває покинуті городи. Роботи в нього багато, не до того, щоб займатися маркетингом, продажами, — розповідає Лілія.
За парканом прямо біля хати стоїть пасіка Володимира. Біля десятків вуликів гудуть сотні бджіл. Та чоловік стоїть біля них без захисного костюма й просить не лякатися. Говорить, його бджоли майже не кусаються, бо це «породисті родини, а не дворові». Володимир розповідає, що тримає пасіку приблизно з 2017-го. Двоє його товаришів завели вулики, а він, каже, щоб не відставати, теж купив два.
— Спочатку були аборигенні, дворові бджоли. Але пасіка почала роїться, з вуликів вилітали по три сім’ї бджіл. Через це ніякого медозбору не було. Довелося купувати спеціальні матки й вчитися їх виводити. Зараз маю приблизно 80 вуликів. На щастя, перезимували нормально. А от у товаришів понад половина не вижила.
«Це не легенда, а наша реальна історія»
Родина акцентує на справжності й під час спілкування з клієнтами. Перша публікація у соцмережі Threads зібрала понад десять тисяч охоплень. Тоді Оксана написала: «Замовляйте, пробуйте, хоча б по одній баночці меду Сумщини. Не знаємо, чи буде ще така нагода зібрати наш мед, бо Сумщину росіяни рівняють із землею…».
— Перші продажі теж прийшли саме звідти. Хоча й нібито Threads — не та соцмережа, з якої продають. Мабуть, зачепила щирість, з якою Оксана написала, — вважає Лілія.
Для Instagram знімають відео про себе і продукт. Робити це допомагає менеджерка соцмереж. Жінки кажуть, що спершу не думали, що доведеться показувати ледь не всі деталі роботи.
— Але коли ставиш себе на місце споживача, розумієш, що довіряєш тому, кого ти бачиш. Намагаємося говорити своїми словами. Нічого не видумуємо, бо це не легенда, а наша реальна історія. Мені здається, зараз головне бути чесним і щирим зі своїм клієнтом, — впевнена Лілія.
Більшість клієнтів родинної справи — з Києва, чимало з Харкова та Львівської області. Лиш кілька замовлень вони надсилали в села.
Поки мають в асортименті єдиний продукт — чистий мед. У майбутньому планують розширити вибір. Хочуть «не просто додавати горішки, а фантазувати», говорить Лілія.
— На Сумщині підприємницька справа активна. Але ми лиш цього року зареєструвалися, а гранти часто дають тим, хто працює понад рік. Поки придивляємося, для чого ми могли б залучити кошти.
Лілія переконана, що кожен бізнес має долучатися до благодійності. Вони планують підтримувати родини, в яких діти долають онкозахворювання. Частину грошей із продажів обіцяють перераховувати на підтримку цих родин.
Лілія та Оксана лишаються в селі допомогти бабусі на городі й в хаті. Чекатимуть від Володимира більше цьогорічного меду, аби вже почати його продаж. Вони прощаються із Кірою й Катериною, які повертаються до Сум. Незабаром вони знову почнуть свій щотижневий маршрут від могили Романа й до рідної Юсупівки.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ