На Запоріжжі загинув 25-річний воїн із Глухівщини
20 березня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі села Новоданилівка Запорізької області свій останній бій прийняв Василь Юрійович Неговоренко. Його життя обірвалося на передовій, там, де вирішується майбутнє нашої країни, повідомляє Глухівська міська рада.
Він був із тих, хто не чекає наказу, коли Батьківщина в небезпеці. Із тих, хто не зраджує присязі навіть тоді, коли навколо — вогонь, смерть і тиша рації. Василь Неговоренко — це ім’я, яке варто пам’ятати. Бо саме такі люди — фундамент нашої свободи.
Народжений 14 січня 2000 року у селі Баничі на Сумщині, Василь з дитинства мав щось особливе в очах — серйозність, внутрішній стержень, ту глибину, яка рідко зустрічається в юнацькому віці. Його вабили не красиві обгортки життя, а справжнє — те, в якому є честь, відповідальність і служіння.
Його шлях до війська почався ще до великої війни. Строкова служба, а потім — контрактна. З 2019 року він обрав шлях воїна. Служив у Повітряних Силах, був морським піхотинцем, а згодом став одним із тих, хто прориває тишу фронту — оператором БпЛА.
У його руках дрон був не просто технікою — це було продовженням його серця, його зору, його інтуїції. Василь вмів бачити те, що ховалося у тінях, і передавати побратимам точну картину поля бою. Неодноразово рятував життя — завдяки його відеоаналізу вчасно виявляли засідки, техніку та вогневі точки ворога.
Та навіть поза бойовими діями він залишався Людиною з великої літери. Він умів підтримати словом. Умів жартом розрядити атмосферу. Умів мовчати тоді, коли слова вже були зайві. Побратими згадують його як людину, на яку можна було покластися у будь-яку хвилину. Його називали
“Гром” — і це був не просто позивний, а символ сили, рішучості та ясного сигналу для ворога: «Ми тут, і ми незламні».Після одного з поранень він міг би залишитися у шпиталі, але вирішив інакше — повернувся на фронт, бо знав: там його місце. Йому не треба було пояснювати, що таке обов’язок. Він був із тих, хто захищає не лише землю, а й майбутнє. Своє, своїх рідних, всіх нас.
Його серце зупинилося на передовій. Йому було лише 25. Попереду було ще так багато — життя, любов, плани, мрії. Але він віддав найдорожче, аби ми мали шанс жити вільно.
У Василя залишилися батьки, молодші брати, дружина, з якою він не встиг прожити навіть року. Тепер кожне фото, кожен лист, кожен спогад — як реліквія, як голос його душі, що ще говорить з нами через час і простір.
Він — один із тисяч, хто став щитом для України. Але кожна така історія — це цілий Всесвіт. І якщо ми будемо пам’ятати — він житиме в серцях. Завжди.
Вічна слава Герою! Вічна пам’ять Захиснику!
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ